Мюнхен, 7–8 вересня 1913
Перед залою пахло кавою, мокрими парасолями й розмовами, які обривалися, щойно він наближався.
— Ти їв? — спитав Кесслер.
Мартін Кесслер, його колишній колега з Бургхельцлі, малий, рудуватий, із обличчям людини, що завжди трохи перепрошує за свою правоту, тримав теку з доповіддю так, ніби це була дитина, яку треба вберегти від протягу.
— Їв.
— Що?
— Щось. Не допитуйся.
— Ти білий, Карле.
— Це світло.
— Світло в тебе за спиною.
Юнг не відповів. Він дивився крізь скляні двері на зал, де вже розсідалися. Віденці праворуч, цюрихці ліворуч, а посередині ті, хто ще не вирішив, чию сторону взяти, і сиділи так, ніби чекали, що за них вирішать. Усе склалося само, без жодного наказу, за рік листів і пів року мовчання, як ріка сама знаходить русло.
— Скільки в мене часу?
— Чотири хвилини. — Кесслер глянув на його руки. — Ти тримаєш їх, як чужі.
— Вони й є чужі. Вони пишуть те, чого я не думаю. — Він розтиснув пальці. — Дай теку.
Зал мав чотири вікна, і жодне не відчинялося. Хтось з організаторів вважав, що про душу краще слухати без протягів. Юнг вийшов до кафедри, високий, широкоплечий, у костюмі, який Емма змусила випрасувати двічі, і побачив усе одразу, як бачать у спалаху: чорнобородого віденця в третьому ряду, що вже поклав блокнот на коліно, мов лікар, який готує діагноз. Порожні стільці між рядами. Кесслера, що стояв біля стіни й тримав руки за спиною, як на варті.
І Фройда. Він сидів збоку, за довгим столом президії, малий, сивобородий, у темному, із сигарою, яку не запалив. Він не дивився на Юнга. Він дивився на свої пальці, які колись, давно, брали його за лікоть на сходах і називали спадкоємцем.
Він почав.
Він говорив про те, що люди по-різному стоять до світу. Одним світ потрібен, щоб іти йому назустріч: вони дихають ним, віддають себе, без нього в'януть. Іншим світ потрібен, щоб від нього відступити: вони його зважують, відсувають, пам'ятають про нього більше, ніж люблять. І ті, і ті здорові. І ті, і ті вважають іншого трохи недоумкуватим. Він назвав перших екстравертами, других інтровертами, і ці слова, вимовлені вголос, здалися йому ще незграбнішими, ніж на папері. Для наочності він розповів про двох чоловіків, які зустріли на дорозі чужого собаку. Один одразу простягнув руку. Другий зупинився й подумав, чи кусається. Зал усміхнувся: впізнав обох. Потім усмішки погасли, бо кожен упізнав себе й не захотів цього.
На середині він побачив те, чого не планував.
Він описував двох людей. Одного знав зсередини. Другий сидів на кінці столу й дивився на свої пальці. Вони не помилялися, жоден. Обидва були правдиві, кожен на своєму боці світу, і саме тому не могли домовитися: ні в кого не було слова, яке підходило б для двох. Це було нестерпно. Він збився, перечитав речення й далі говорив тихіше, так, як говорять у кімнаті, де спить хтось хворий.
Коли він скінчив, плескали рівно стільки, скільки вимагала ввічливість, і ніхто не плескав зайвого.
— Пане колего, — сказав чорнобородий, не підводячись. — Якщо я правильно вас зрозумів, лібідо у вас більше не має жодного стосунку до сексуальності?
— Воно має до неї стільки ж стосунку, скільки до голоду й до всього, що людина робить зі своїм життям. — Юнг почув, що відповів різкіше, ніж хотів. — Я не відібрав у вас вашого. Я питаю лише, чи воно одне.
— Це зручно. Коли слово означає все, воно не означає нічого.
— А коли воно означає лише одне, пане колего, воно нічого не пояснює, окрім цього одного.
Хтось засміявся, і це був не хтось із правого боку. Фройд підвів голову. На одну мить, не довше, ніж піднімають повіку. Потім опустив знову.
* * *
Увечері вони з Кесслером ходили по Мюнхену, бо в готелі Юнг не міг сидіти. Місто було мокре й добре освітлене. У вікнах пивниць сиділи чоловіки з однаковими кухлями й однаковими вусами, і Юнг подумав, що вони найздоровіші люди, яких він побачив за весь день: вони ні про що не здогадуються.
— Можна спитати? — сказав Кесслер.
— Ти питаєш уже годину. Просто не вимовляєш.
— Навіщо тобі це? — Кесслер зупинився під ліхтарем. — Ти міг би не їхати. Послатися на хворобу, написати листа. Пів року ти не спиш, не їси, розмовляєш з Еммою так, ніби в кімнаті є хтось третій. Навіщо тобі цей зал?
— Бо я вже один раз вийшов з чужої зали. — Він пішов далі, і Кесслер наздогнав його. — Минулого листопада, пам'ятаєш? Тут, у цьому місті. Він упав без тями, а я підняв його й поніс до дивана. Він був легкий, Мартіне. Менший, ніж здавалося. Я ніс його й думав: ось це я вважав стіною. А це людина, і йому п'ятдесят шість, і він утомився.
— Але ж ти нічого поганого не...
— Саме тому. Я нічого не зробив. Я просто перестав у ньому розчинятись. Він мені цього не пробачить. А я собі не пробачу, що колись цього хотів.
— Чого хотів?
— Щоб за мене думав хтось інший. — Юнг усміхнувся, і від усмішки обличчя стало старшим. — Це зручно. Це, мабуть, найзручніше, що буває.