Епілог. Мій день

Трохи більш ніж через рік після останнього розставання я вперше взяв тиждень відпустки.

Сергій майже вигнав мене з майстерні.

— Ми найняли людину не для того, щоб ти все одно стояв над кожним ремонтом, — сказав він.

— Є два складні замовлення.

— Я теж умію працювати.

— Знаю.

— Тоді доведи не допомогою, а відсутністю.

Я засміявся й залишив ключі на столі.

Не поїхав далеко. Зняв кімнату в невеликому пансіонаті в іншому місті, де було спокійніше, і взяв із собою книжку. Без Назара, маминих списків і чужих ноутбуків у рюкзаку.

Першого дня почувався винним. Перевіряв робочі повідомлення, телефонував мамі, питав Сергія, чи не треба повернутися.

— Не треба, — відповів він. — Якщо зламається весь світ, повідомлю.

На другий день я вимкнув робочий чат.

Уранці вийшов гуляти без маршруту. Зайшов у кав’ярню, замовив сніданок і сидів біля вікна, доки не допив другу чашку. Ніхто не чекав, що я зараз підведуся й кудись побіжу. Ніхто не був у біді через те, що я не відповідаю двадцять хвилин.

Мені було двадцять чотири. Більшу частину життя я вмів визначати, чого потребують інші, швидше, ніж чого хочу сам. Тепер учився з найпростішого: який сніданок обрати, куди піти, чи хочу говорити.

Увечері подзвонив Назар. Йому вже було п’ятнадцять, голос змінився, але звичай перебивати залишився.

— Ти коли повернешся?

— У неділю.

— У мене гра в суботу.

Я відчув знайомий поштовх: змінити квиток, повернутися раніше, довести, що тепер не пропускаю.

— Цього разу не зможу, — сказав я.

— Добре. Богдан прийде.

— Ти не образився?

— Ти ж у відпустці. Я просто питав.

Він розповів про тренера й нові бутси, які купив за власні заощадження. Я слухав і розумів, що обіцянка бути надійним не означає бути присутнім завжди.

Після розмови довго сидів на балконі.

Аліну я не розблокував.

Після того листа вона більше не писала. Світлана дотримувалася прохання, Ігор іноді приносив техніку в ремонт і говорив лише про неї. Я не знав, чи живе Аліна за кордоном, чи повернулася, чи є в неї хтось.

Колись ця невідомість була б нестерпною.

Тепер вона просто означала, що в іншої людини є життя, яке більше не стосується мене.

Я бажав їй добра. Не щодня й не урочисто. Просто не хотів, щоб страждала, аби наш розрив здавався справедливим.

У мене теж були нові знайомства. Кілька побачень, одна коротка історія, яка не продовжилася. Ми з дівчиною чесно сказали, що хочемо різного, і розійшлися без блокувань та довгих листів.

Після цього я кілька днів сумував і не намагався переконати її ще раз.

Це здалося важливішим за самі побачення.

У пансіонаті я познайомився з Катериною. Вона приїхала на вихідні, працювала перекладачкою й читала за сусіднім столом. Ми поговорили про книжку, потім пішли гуляти.

Я не знав, чи будемо ще бачитися. Не уявляв спільної квартири після двох годин розмови й не шукав у кожній паузі прихованого значення.

Коли вона сказала, що хоче провести вечір сама, відповів:

— Добре. Якщо захочеш завтра випити кави, напиши.

Не перевіряв телефон щохвилини.

Наступного ранку повідомлення прийшло. Ми поснідали, обмінялися номерами й попрощалися. Катерина поїхала до свого міста, я залишився ще на кілька днів.

Можливо, з цього щось вийде. Можливо, ні.

Ця невизначеність мене не лякала.

У неділю повернувся додому. Мама запросила всіх на вечерю. Богдан прийшов із дівчиною, Соломія розповідала про навчання, Матвій — про першу роботу, Назар показував відео гри.

Його команда виграла. На трибуні було видно Богдана, який кричав голосніше за всіх.

— Бачиш, без тебе теж уміють уболівати, — сказав Назар.

— Бачу.

Він сів поруч і сперся плечем на моє. Я не мусив бути єдиним, щоб залишатися важливим.

Після вечері допоміг мамі прибрати стіл.

— Гарно відпочив? — запитала вона.

— Так.

— Не нудно самому?

— Ні.

Вона всміхнулася.

— Я боялася, що ти так і не навчишся.

— Чого?

— Жити, коли нікому терміново не потрібен.

Я витер останню тарілку й поставив у шафу.

— Я теж боявся.

У понеділок прийшов до майстерні за пів години до відкриття. Сергій залишив записку: «Усе працює. Кавоварку не чіпай — відремонтував сам».

Я засміявся, увімкнув світло й відкрив вікно.

На столі лежали замовлення, поруч — мій набір інструментів. Телефон показав повідомлення від Катерини. Я відповів, що повернувся й радий її чути.

Потім поклав апарат убік і взявся до роботи.

Не чекав відповіді, щоб почати свій день.