Розділ 19. Я більше не чекав

Першого тижня я рахував дні.

На другому почав рахувати вечори, коли не хотів розблокувати Аліну. Їх було небагато. Зранку рішення здавалося правильним, після роботи накривало сумом, уночі хотілося почути її голос.

Я не розблокував.

Не тому, що став сильним назавжди. Просто щоразу відкладав дію до ранку. Вранці йшов на роботу, де чекали ремонти, Сергій і майстерня.

Марія попросила не перетворювати кількість днів на новий іспит.

— Якщо буде зрив, це не перекреслить усе, — сказала вона.

— Ви заздалегідь дозволяєте повернутися?

— Я дозволяю тобі не ненавидіти себе за людську слабкість. Рішення все одно твоє.

Зриву не було, але бажання залишалося. Інколи я прокидався з думкою, що вчора перебільшив. Згадував найкращі вечори, її сміх, першу зустріч після повернення. У цих спогадах не було брехні, тому вони здавалися доказом, що я втратив щось важливе.

Я справді втратив.

Це не означало, що мав повернути.

Після остаточного розриву ми відкрили майстерню.

Без урочистої церемонії. Сергій повісив табличку з графіком, я протер вітрину, Назар розклав чохли за моделями. Мама принесла бутерброди, Богдан — стару кавоварку, Соломія сфотографувала приміщення для сторінки.

Логотип, який колись зробила Аліна, ми залишили. Я кілька днів думав, чи треба змінити, щоб не нагадував про неї.

— Це оплачена робота, — сказав Сергій. — Вона добре її зробила.

Він мав рацію. Минуле не треба було вирізати з кожної речі. Достатньо не віддавати йому владу над теперішнім.

Першим клієнтом стала літня жінка із кнопковим телефоном. У ньому не працював динамік. Я полагодив за пів години, взяв невелику суму й показав, як увімкнути гучніший звук.

— Успіху вам, хлопці, — сказала вона. — Щоб не закрилися за місяць.

Це було найреалістичніше побажання на відкриття.

Перші тижні ми працювали більше, ніж у сервісному центрі, й заробляли менше. Оренда, податки, запчастини, генератор, реклама. Увечері рахували гроші й сперечалися, що можна відкласти.

— Нові стільці не купуємо, — сказав Сергій.

— Спина болить.

— Купимо подушки.

Я засміявся. Ми обоє хотіли, щоб майстерня працювала, хоча й не погоджувалися, на чому заощадити.

Удома я теж почав говорити інакше.

Коли мама просила заїхати по продукти, а я не міг, відповідав прямо. Не обіцяв «постаратися», якщо знав, що не встигну. Пропонував інший час або просив Богдана.

Першого разу мама образилася.

— Я ж не щодня прошу, — сказала.

— Знаю. Але сьогодні не можу. У нас клієнти до восьмої.

— Добре, сама піду.

Раніше ця фраза змусила б мене закрити майстерню й бігти. Тепер витримав.

За годину подзвонив Богдан і сказав, що купив усе.

Наступного дня мама говорила зі мною як звичайно.

Марія назвала це досвідом, який треба повторити багато разів, перш ніж тіло повірить: відмова не означає втрату любові.

Я повторював.

Не завжди вдало. Іноді погоджувався, сердився, потім вибачався за різкість. Іноді відмовляв надто сухо, ніби захищався від нападу, якого не було. Вчився не лише говорити «ні», а й залишатися близьким після нього.

З Назаром ми домовилися, що він приходитиме до майстерні не частіше ніж раз на тиждень. У чотирнадцять років він мав час і на навчання, і на футбол.

— Ти сам працював у моєму віці, — нагадав він.

— Саме тому не хочу, щоб ти повторював.

— Але мені подобається.

— Тоді один день на тиждень. І не замість тренування.

Він погодився не відразу. Потім почав приходити у суботу, коли не було гри. Я платив йому за просту роботу й не називав допомогу обов’язком перед родиною.

Одного дня він запитав:

— А якщо мені набридне?

— Скажеш.

— Ти образишся?

— Ні.

— Точно?

— Точно.

Я хотів, щоб він почув це раніше, ніж навчиться бути потрібним усім.

Через місяць після відкриття ми із Сергієм уперше серйозно посварилися.

Він замовив партію дорогих екранів, не погодивши зі мною. Постачальник дав знижку, але грошей майже не залишилося на оренду.

— Це вигідно, — сказав Сергій.

— Вигідно, якщо буде чим заплатити власникові приміщення.

— За тиждень продамо.

— А якщо ні?

— Ти тепер усе перевірятимеш, як із Аліною?

Фраза вдарила точно. Я замовк, потім почав кричати. Нагадав, що він сам вимагав обговорювати витрати, що майстерня спільна, що не треба використовувати мої стосунки в робочій суперечці.

Сергій теж підвищив голос. Сказав, що без ризику ми нічого не заробимо й що я боюся будь-якого рішення, якого не ухвалив сам.

Ми розійшлися по різних кутах приміщення. Я сидів біля вікна й думав, що тепер усе зіпсовано. Дружба, справа, спільні плани. Хотілося або вибачитися за все, або забрати свою частину й піти.

За двадцять хвилин Сергій підійшов.

— Про Аліну було зайве.

— Було.

— Вибач.

Я кивнув.

— Я теж не мав кричати.

— Не мав. А мені треба було погодити витрату.

Ми сіли за стіл, порахували залишок і подзвонили постачальникові. Він погодився прийняти частину товару назад із невеликою комісією. Ми втратили гроші, але зберегли можливість заплатити оренду.

Потім записали, які покупки кожен може робити самостійно, а які — лише після розмови.

— Ти не хочеш закрити все? — запитав я.

— Через одну сварку?

— Вона була серйозна.

— Серйозна. Але ми вирішили проблему.

Я дивився на нього й розумів, наскільки звик після конфлікту чекати втрати. Сергій сердився, я сердився, ми обоє сказали зайве. Проте ніхто не зник, не заблокував і не змусив іншого просити про повернення.

Це теж було новим досвідом.

На зустрічі Марія запитала, чим ця сварка відрізнялася від розмов з Аліною.

— Ми обоє залишилися в розмові, — відповів я.