Розділ 18. Останній блок

Три тижні я намагався переконати себе, що тривога не означає повернення минулого.

Аліна телефонувала у визначені вечори, розповідала про роботу й питала про майстерню. Якщо не могла говорити, попереджала. Ми не сварилися.

Я теж не ставив зайвих запитань. Коли вона згадувала колегу-чоловіка, не уточнював, як давно вони знайомі. Якщо відповідала наступного ранку, не дивився, коли була в мережі.

Зовні ми поводилися правильно.

Усередині я знову жив від повідомлення до повідомлення. Радів її теплим словам більше, ніж вдалому ремонту. Після короткої відповіді втрачав настрій на кілька годин. Якщо вона говорила втомлено, намагався розсмішити, доки голос не ставав лагідним.

Я називав це турботою. Марія назвала постійним стеженням за чужим настроєм.

— Ти не читаєш її телефон, але весь час перевіряєш, чи між вами все добре, — сказала вона.

— Бо не хочу пропустити проблему.

— А якщо проблема є?

— Треба поговорити.

— І якщо вона не хоче?

Я не відповів.

— У тебе знову залишається лише один вихід: постаратися краще, щоб вона захотіла, — продовжила Марія. — Ти помічаєш, як повернувся до цього правила?

Я помічав. Тільки не знав, що зробити, крім розставання. А до нього ще не був готовий.

За два тижні до запланованого приїзду Аліна сказала, що відпустку не дадуть.

— Великий проєкт. Треба залишитися до кінця місяця.

— Коли зможеш приїхати?

— Ще не знаю.

— Можемо зустрітися в іншому місті, якщо тобі зручніше.

— Андрію, я не можу виїхати з роботи зараз.

— Розумію.

— Ти засмутився.

— Так. Чекав.

— Не роби мене винною.

— Я просто відповів.

— Твій тон говорить більше.

Ми посварилися через тон. Я пояснював, що маю право засмутитися. Аліна казала, що відчуває тиск і не може бути відповідальною за моє очікування.

— Тоді не обіцяй дати, яких не знаєш, — сказав я.

— Коли обіцяла, думала, що зможу.

— Добре. Тепер не можеш. Це не означає, що я не маю відчувати нічого.

— Відчувай. Але не виливай усе на мене.

Вона завершила дзвінок.

Я сидів у майстерні серед коробок із запчастинами. Ми із Сергієм мали встановлювати стелажі, але я вже сорок хвилин не рухався.

Він зайшов і поклав біля мене рівень.

— Допоможеш?

— Зараз.

— Зараз уже минуло.

Я підвівся. Ми повісили перший стелаж, потім другий. Сергій говорив про постачальника, я відповідав коротко.

— Вона не приїде? — запитав він.

— Поки ні.

— І ти думаєш, що причина не в роботі.

— Не знаю.

— Ти часто кажеш це поруч із нею.

Я хотів сперечатися, але втомився. Сів на коробку.

— Я знову не сплю.

— Бачу.

— Усе роблю інакше. Не перевіряю, не вимагаю, не допомагаю без прохання. А всередині те саме.

Сергій присів навпроти.

— Може, справа не лише в тому, що робиш ти.

— Вона теж старається.

— Можливо. Але вам усе одно погано разом.

Я довго дивився на недофарбовану стіну. За кілька тижнів ми мали відкритися. У мене була справа, родина, друзі, можливість жити. А я знову чекав, що одна людина повідомить, чи можна сьогодні бути спокійним.

Наступного ранку Аліна написала:

«Мені потрібні два дні без розмов. У п’ятницю подзвоню».

Я відповів: «Добре».

Два дні минули повільно. Я працював, ходив на тренування Назара, зустрівся з Марією. Не писав і не перевіряв.

У п’ятницю дзвінка не було.

О восьмій я надіслав повідомлення:

«Ми домовилися поговорити сьогодні. Якщо не можеш, скажи».

Вона прочитала о восьмій дванадцять.

Не відповіла.

О дев’ятій я подзвонив один раз. Виклик відхилили.

Більше не телефонував.

У суботу вранці прийшло:

«Не мала сил. Поговоримо пізніше».

Я дивився на два короткі речення й відчував, як тіло повертається до старої звички. Холод у руках, стислий живіт, неможливість зосередитися. Хотілося написати десять повідомлень, пояснити, що так зі мною не можна, попросити хоча б назвати час.

Я відклав телефон і вийшов надвір.

Пройшов кілька кварталів. Дихав повільно, як учила Марія. Тривога не зникла, але перестала наказувати.

Я запитав себе не про Аліну.

Не «чому вона не відповіла», не «чи є хтось інший», не «що мені сказати правильно».

Запитав: чи хочу я жити так далі?

Відповідь була одразу.

Ні.

Це не доводило, що Аліна знову бреше. Не робило її винною в кожному моєму страхові. Я не знав, чи справді вона не мала сил. Можливо, так і було.

Але для рішення піти мені більше не потрібен був новий доказ зради.

На лавці біля будинку я згадав день, коли вперше вирішив ніколи не здаватися.

Мені було дванадцять. Мама повернулася з роботи й сказала, що за оренду треба доплатити, а грошей немає. Я вже кілька тижнів допомагав на ринку розвантажувати коробки. Того дня промочив ноги й хотів залишитися вдома.

Почувши про гроші, одягнув мокрі черевики й пішов. Господар спочатку сказав, що роботи немає. Я чекав годину, потім допоміг іншому продавцеві, отримав невелику суму й купив хліб.

Удома мама обійняла мене й сказала, що не знає, як би без мене впоралася. Я запам’ятав не біль у ногах, а цю фразу.

Якщо не здаєшся, тебе потребують. Якщо постараєшся ще трохи, щось обов’язково вийде.

Це правило було корисним на ринку, у навчанні, на роботі. Воно допомогло не залишитися в бідності назавжди. Але поруч із Аліною я застосовував його до того, чого не міг зробити сам: її чесності, бажання говорити, здатності бути близькою без зникнень.

Я міг написати кращого листа. Не міг змусити її хотіти відповідати.

Міг бути уважнішим. Не міг удвох будувати стосунки, якщо вона в складний момент обирала мовчання, а я весь час чекав.

І найважче: вона могла справді любити мене й усе одно не бути людиною, поруч із якою я живу добре.