Розділ 17. Наче вперше

Ми вирішили, що Аліна не переїжджатиме до мене й не відмовлятиметься від повернення за кордон.

У неї залишалася орендована кімната, робота й подані документи. Через три тижні вона мала їхати назад. Ми не будували планів далі цієї дати.

— Просто подивимося, як нам разом зараз, — сказала вона.

— Без обіцянок?

— Без тих, яких не можемо виконати.

Ми бачилися майже щодня. Аліна допомагала батькам із ремонтом, я працював. Увечері гуляли або сиділи в кав’ярні. Не поверталися до старих сварок, якщо вони не стосувалися теперішнього.

Я продовжував зустрічі з Марією й не приховував повернення.

— Що цього разу робитимеш інакше? — запитала вона.

— Не контролюватиму.

— Це про Аліну. А про себе?

— Не рятуватиму без прохання.

— Знову про дії щодо неї.

Я задумався.

— Не відмовлятимуся від власних планів.

— Конкретніше.

— Робота, майстерня, родина, наші зустрічі з вами. Не скасовуватиму через її настрій.

— Добре. А якщо скасуєш один раз?

— Це означатиме, що все повертається.

— Або що ти людина й іноді змінюєш плани. Не перетворюй нові межі на ще один іспит, який треба скласти без помилок.

Я записав і це.

Першим випробуванням став мамин день народження. Аліна боялася приходити після всього, що сталося.

— Вона не хоче мене бачити, — сказала.

— Мама запросила.

— Через тебе.

— Можеш не йти.

— Ти образишся?

— Засмучуся. Але це твоє рішення.

Раніше я переконував би, шукав аргументи, обіцяв увесь вечір бути поруч. Тепер просто відповів.

Аліна прийшла. Принесла мамі квіти й кулінарну книжку. За столом було ніяково лише перші десять хвилин. Потім Матвій розповів історію зі школи, Богдан почав сперечатися з Соломією про музику, і свято стало звичайним.

Після вечері Аліна сама запропонувала помити посуд. Мама зачинила з нею двері на кухню. Я хотів слухати, але пішов допомагати Назарові з грою на комп’ютері.

— Про що говорили? — запитав Аліну дорогою.

— Я вибачилася.

— За що саме?

— За те, що втягувала її у наші сварки й змушувала тебе доводити, кого обираєш.

— Що відповіла?

— Що твої рішення були твоїми. Вона не дозволила взяти всю провину.

— Це на неї схоже.

— Ще сказала, що не довіряє мені, але готова ставитися з повагою.

Я чекав образи. Аліна лише кивнула.

— Справедливо.

У такі моменти мені хотілося повірити, що сім місяців змінили нас обох.

Ми говорили про майбутню відстань. Аліна запропонувала визначити два вечори на тиждень для дзвінків і не вимагати постійного листування. Якщо комусь потрібна пауза, він мав назвати термін: година, день, два дні. Не зникати без пояснення.

— Це знову правила, — зауважив я.

— Так. Але цього разу ми складаємо їх разом.

Домовленість здавалася розумною.

За тиждень до від’їзду агенція запропонувала Аліні підвищення. Треба було вести двох нових клієнтів і координувати молодшу дизайнерку. Вона боялася, що не впорається.

— Я можу подивитися, як організувати таблиці, — запропонував я.

— Дякую, але спочатку спробую сама.

Я почув відмову й не образився. Принаймні намагався.

Через два дні вона попросила допомогти налаштувати резервне копіювання. Я зробив лише те, про що просила, і не перевіряв папки.

— Ти навіть не запитаєш, над чим я працюю? — здивувалася вона.

— Якщо захочеш, покажеш.

— Показую.

Ми сиділи поруч, і вона відкривала макети. Я слухав, не виправляв і не пропонував рішень. Це було складніше, ніж полагодити будь-який пристрій.

За три дні до від’їзду Аліна скасувала нашу зустріч. Написала, що хоче побути з батьками.

«Звичайно. Побачимося завтра».

Я надіслав повідомлення й відчув тривогу. Перевірив сторінки, зупинив себе, відклав телефон. Увечері пішов із Сергієм дивитися приміщення для майстерні.

Воно було маленьким, у старому будинку, зате мало окремий вхід і доступну оренду. Потрібен ремонт, але ми могли зробити більшість самі.

— Беремо? — запитав Сергій.

Раніше я відклав би рішення до розмови з Аліною. Тепер порахував гроші й сказав:

— Беремо.

Ми підписали попередню угоду.

Коли розповів Аліні, вона зраділа, а потім засмутилася, що не покликав на перегляд.

— Ти була з батьками.

— Міг надіслати фотографії.

— Надішлю зараз.

— Рішення вже ухвалене.

— Це моя робота із Сергієм.

Вона замовкла.

— Маєш рацію, — сказала за хвилину. — Я звикла, що ти радився зі мною перед кожним рішенням.

— Можеш допомогти з оформленням, якщо хочеш.

— Хочу. Але цього разу укладемо договір.

Ми засміялися. Конфлікт не перетворився на доказ нелюбові. Я відчув надію.

У день від’їзду Аліна попросила не проводжати до кордону. Вона їхала рейсовим автобусом, маршрут був знайомий.

— Хоча б до посадки, — сказав я.

— До посадки можна.

Цього разу ми стояли в освітленому вокзалі, навколо працювали каси й кав’ярні. Не було валізи, яку збирала вся родина, — лише рюкзак і невелика сумка.

— Напишеш, як доїдеш, — сказав я.

— Напишу.

— Не на кожній зупинці.

— Дякую.

— І без геолокації.

Вона усміхнулася.

— Ти справді змінився.

— Не кажи так, ніби завершила ремонт.

— Психологиня знає, що ти жартуєш про ремонт людей?

— Вона просить, щоб я перестав.

Ми обійнялися. Я не просив обіцяти повернення. Аліна сама сказала:

— Побачимося за два місяці. Я візьму відпустку.

— Домовилися.

Перші тижні на відстані справді були іншими. Ми говорили у вівторок і суботу, як домовилися. Якщо хтось не міг, переносили. Аліна не надсилала звітів, я не питав, де вона щогодини.

Я займався майстернею. Після роботи ми із Сергієм знімали стару фарбу, прокладали кабелі, шукали вживані меблі. Назар допомагав у вихідні.