Розділ 16. Вона повернулася

Я не відповідав до ранку.

Уночі кілька разів прокидався, відкривав повідомлення й набирав різні варіанти. «Не хочу бачитися». «Навіщо ти повертаєшся?» «Коли й де?» Усі видалив.

На зустрічі з Марією ми домовлялися витримувати тривогу, перш ніж діяти. Я поставив собі просте запитання: чого хочу, якщо не враховувати, чого може хотіти Аліна?

Хотів побачити її.

Це не означало, що треба повертатися. Не скасовувало місяців мовчання й блокування. Я міг зустрітися, вислухати й піти.

«Можемо поговорити сьогодні о шостій у кафе біля центральної площі», — написав я.

Аліна відповіла через хвилину:

«Дякую. Буду».

Увесь день я працював повільніше, ніж зазвичай. Сергієві нічого не сказав. Не тому, що соромився, — хотів спочатку зрозуміти власне рішення без чужих реакцій.

Після зміни зайшов додому, переодягнувся й мало не запізнився. Аліна вже сиділа біля вікна.

Я впізнав її відразу, хоча вона знову змінила зачіску й схудла. На спинці стільця висіло те саме зелене пальто, яке Світлана забрала з квартири.

Аліна підвелася.

— Привіт.

— Привіт.

Ми не обійнялися. Я сів навпроти.

— Як доїхала?

— Нормально. Дорога довга, але без пригод.

— Надовго?

— Поки на місяць. Треба поновити документи, допомогти мамі з квартирою. Потім вирішу.

Прийшла офіціантка. Ми замовили каву й кілька хвилин говорили про дорогу, погоду, роботу. Наче двоє давніх знайомих випадково зустрілися.

— Я не для цього написала, — сказала Аліна.

— Знаю.

Вона поклала долоні на стіл.

— Я вчинила з тобою жорстоко.

Я чекав продовження.

— Не мала права зникати після всього, що між нами було. Могла сказати, що не хочу стосунків, і дати тобі відповісти. Замість цього заблокувала, бо так було легше мені.

— Чому зараз це розумієш?

— Розуміла й тоді. Просто виправдовувала себе тим, що інакше ми знову зійдемося.

— Можливо, так і було б.

— Саме цього я боялася.

— Мене чи повернення?

— Себе поруч із тобою. Я знову ставала людиною, яка чекає, що ти все вирішиш, а потім ненавидить тебе за це.

Її слова були болючими, але не перекладали відповідальність повністю на мене.

— Чому не пояснила до блокування?

— Бо знала, що ти знайдеш відповідь на кожну причину. Запропонуєш менше дзвонити, більше простору, інші правила. А я погоджуся, бо не вміла сказати остаточне «ні».

— Ти могла просто сказати «ні».

— Могла.

Вона не додала «але».

Офіціантка принесла каву. Ми замовкли, доки вона ставила чашки.

— У тебе хтось був? — запитав я.

Це питання не стосувалося вибачення, але я мав почути відповідь.

— Ні. Кілька разів ходила на побачення, але стосунків не почала.

— Чоловік на фотографії?

— Бачила його лише того вечора. Між нами нічого не було.

Я кивнув. Перевірити не міг і не хотів.

— А в тебе? — запитала вона.

— Ні.

— Чекав мене?

— Спочатку. Потім учився не чекати.

Аліна опустила очі.

— Я ходжу до психологині, — сказав я.

— Через мене?

— Через себе.

— Допомагає?

— Так.

— Рада.

Ми просиділи дві години. Аліна розповіла про роботу, нову квартиру й життя з сусідкою. Я — про Назара, майстерню, мамин ремонт. Вона не просила повернутися й не натякала на новий початок.

На виході простягнула мені невеликий пакунок.

— Що це?

— Твій лист.

— Я його не надсилав.

— Не той. Листівка, яку ти поклав у валізу перед дорогою.

Я забув про неї. Написав кілька речень: щоб не боялася просити допомоги, пам’ятала про дім і поверталася, коли захоче.

— Навіщо повертаєш?

— Думала, тобі буде важливо знати, що я зберігала.

— Можеш залишити.

— Добре.

Вона сховала пакунок у сумку. Ми попрощалися без обіймів.

Дорогою додому я не відчував звичного полегшення після примирення. Не було ейфорії, планів чи бажання довести всім, що Аліна змінилася. Лише втома й сум.

Мама чекала на кухні.

— Ти бачився з нею? — запитала.

Я не здивувався. Місто невелике, Світлана могла сказати.

— Так.

— Як ти?

— Нормально.

— Це твоє «нормально» чи її?

Я всміхнувся.

— Моє. Вибачилася. Нічого не просила.

— Добре.

— І все?

— А що має бути?

— Не скажеш триматися подалі?

— Ти сам знаєш, що для тебе безпечно. Якщо не знаєш — спробуй почути, а не довести протилежне.

Я розповів Марії про зустріч. Вона запитала, чи хочу побачити Аліну знову.

— Так.

— Що тебе зупиняє?

— Боюся повернутися в те саме.

— Страх обґрунтований.

— Ви мали сказати, що тепер я сильніший.

— Ти сильніший. Це не робить старі стосунки автоматично безпечними.

— Тоді краще не зустрічатися?

— Я не ухвалюватиму це рішення за тебе.

— Ненавиджу ваш метод.

— Знаю.

Сергій дізнався про зустріч наступного дня. Я сам розповів, поки ми перевіряли нову партію запчастин.

— Повертаєшся? — запитав він.

— Ні. Просто поговорили.

— Ти вже так казав.

— Знаю.

— Тоді що мені робити?

Запитання здивувало.

— У якому сенсі?

— Раніше я переконував, сердився, слухав, знову переконував. Тепер не знаю, чи маю повторювати все.

Я відклав коробку.

— Не мусиш. Мені важливо, щоб ти не зник, навіть якщо я зроблю дурницю.

— Не зникну. Але не обіцяю витягувати щоразу, коли ти сам лізеш у те саме.

— Це справедливо.

Він кивнув. Ми повернулися до роботи. Вперше Сергій не став моїм суддею чи рятівником. Залишився другом, який мав власні межі.

Того вечора я згадав, скільки разів використовував його як місце, де можна перечекати біль, а потім повернутися до Аліни. Вона отримувала щасливі вечори, він — усі наслідки.