Розділ 15. Після неї

Перші місяці без Аліни я прожив у режимі очікування.

Прокидався й перевіряв, чи не зникло блокування. Брав телефон на роботу, клав поруч із інструментами, кожні кілька хвилин дивився на екран. Увечері заходив до квартири тітки й сидів серед наших речей. Легше мені від цього не ставало.

Я розумів, що це безглуздо. Аліна перебувала в іншій країні, повернула борг і закрила всі способи зв’язку. Жодного прихованого знаку не було. Проте мозок сприймав мовчання не як завершення, а як паузу перед наступною спробою.

У наших стосунках паузи завжди закінчувалися поверненням.

Я перестав нормально спати. Якщо засинав рано, прокидався о третій чи четвертій і перечитував старі листи. Якщо працював до виснаження, лежав із заплющеними очима й уявляв розмову, у якій Аліна нарешті пояснює блокування.

У кожній версії я говорив спокійно. Не звинувачував, не нагадував про гроші, не вимагав. Вона визнавала, що злякалася, і ми прощалися по-людськи.

Мені не потрібні були нові стосунки. Я хотів кращого фіналу старих.

На роботі Сергій забрав у мене складні замовлення.

— Тимчасово, — сказав він. — Поки почнеш спати.

— Я справляюся.

— Учора ти віддав клієнтові телефон без захисної пластини. Сьогодні переплутав два акумулятори.

— У всіх бувають помилки.

— Бувають. Але ти раніше перевіряв себе тричі.

Я образився й мало не звільнився. Зупинило те, що керівник підтримав Сергія. Мене перевели на прості ремонти й приймання техніки.

Перші дні я сприймав це як приниження. Потім зрозумів, що справді не можу тримати увагу. Клієнт називав модель телефона, а я думав, чи побачила Аліна повернутий платіж. Заповнював квитанцію й згадував, як уперше побачив її справжній рік народження в паспорті.

Минуле не йшло послідовно. Воно поверталося окремими сценами й щоразу вимагало іншого пояснення.

Удома я став мовчазним. Допомагав із покупками, відводив Назара на тренування, лагодив усе, що ламалося, але уникав розмов. Мама кілька разів пропонувала звернутися до психолога.

— Я не хворий, — відповідав.

— Я й не кажу, що хворий.

— Тоді навіщо?

— Бо тобі важко, а ми не знаємо, як допомогти.

— Мені просто потрібен час.

— Час мине однаково. Питання в тому, що ти робитимеш із ним.

Я не хотів платити людині за очевидні слова про токсичні стосунки й особисті межі. Достатньо начитався таких порад у мережі. Вони здавалися правильними, але не пояснювали, чому після всього я досі хотів повернення.

На третій місяць власниця квартири, Алінина тітка, попросила звільнити житло. Вона планувала повернутися до міста й мала право на власний дім.

Я зібрав свої речі за вечір. З Аліниними було складніше. Написав Світлані й попросив забрати коробки.

Вона приїхала разом з Ігорем. Ми мовчки винесли одяг, книжки, посуд і дрібниці. На дні шафи залишилося зелене пальто, яке я впізнав на фотографії з кафе в перші місяці знайомства.

— Це теж її, — сказав я.

Світлана взяла пальто й провела долонею по рукаву.

— Вона питала про речі?

— Ні.

— Ви говорите?

— Рідко.

Я не став просити подробиць. Світлана помітила це.

— Ти не запитаєш, як вона?

— Якщо хочете сказати — скажіть.

— Працює. Переїхала в іншу квартиру з дівчиною, яку знала по роботі. Здорова.

— Добре.

Моє серце билося швидше, хоча новина була звичайною.

Ігор виніс останню коробку. Перед тим як піти, простягнув мені ключ.

— Це твоя копія?

Я впізнав запасний ключ, який колись залишив у них.

— Так. Я й забув про нього.

— Дякую.

— Ти зробив для неї більше, ніж мав, — сказав він. — Але не думай, що через це вона навчиться бути іншою.

— Я не думаю.

— Думаєш. Інакше не виглядав би так, наче програв.

Я хотів відповісти, що він не знає наших стосунків. Не відповів. Ігор пішов, залишивши мене в порожній квартирі.

Я вимив підлогу, перевірив крани й передав ключі тітці. Коли зачинив двері, стало зрозуміло: місця, куди Аліна могла повернутися до нашого спільного життя, більше немає.

Того вечора я вперше заплакав.

Не красиво й не тихо. Сидів у машині Богдана біля будинку, не міг вийти й намагався вдихнути. Брат не став заспокоювати. Вимкнув двигун і чекав.

— Я знав, що все погано, — сказав я. — Чому повертався?

— Бо любив.

— Це не відповідь.

— А яка тобі потрібна?

— Така, після якої більше не повторю.

Богдан подумав.

— Ти все життя вважав, що хороші люди не кидають справу на півдорозі. Мабуть, стосунки теж стали справою.

— Ти коли став таким розумним?

— Коли перестав просити тебе вирішувати мої проблеми.

Я засміявся крізь сльози. Потім заплакав знову.

Наступного ранку попросив у мами номер психологині.

Марію Левченко знайшла Соломія через волонтерську організацію. Вона працювала з людьми, які переживали розриви, втрати й тривале напруження через війну. Перша зустріч відбулася онлайн, бо її кабінет тимчасово не працював.

Я сидів у навушниках у комірчині сервісного центру. Почувався безглуздо. Марія була старша за мене років на п’ятнадцять, говорила спокійно й не робила співчутливого обличчя.

— Що має змінитися після наших розмов? — запитала вона.

— Хочу перестати чекати, що колишня мене розблокує.

— А якщо розблокує?

— Не знаю.

— Тоді, можливо, мета не в тому, щоб перестати чекати. А в тому, щоб вирішити, що ти зробиш, якщо це станеться.

— Я не хочу повертатися.

— Це відповідь чи правильна фраза?

Я розсердився.

— Ви завжди відповідаєте запитанням?

— Не завжди. Ти говориш, що не хочеш повернення, але головною метою називаєш її дію — розблокує вона тебе чи ні. Поки рішення залишається в неї.

Деякі запитання Марії мене дратували, але я продовжував думати про них після розмови. Записався на другу зустріч.