Розділ 14. Поза мережею

Спочатку зникли ранкові повідомлення.

Аліна прокидалася раніше через роботу й писала, коли я ще спав. Я читав її «Доброго ранку» під час сніданку й відповідав дорогою до сервісного центру. Після переїзду вона кілька разів забула, потім сказала, що не хоче жити за розкладом звітів.

— Це не звіт, — заперечив я. — Ми просто вітаємося.

— Якщо я не напишу, ти одразу питаєш, що сталося.

— Бо раніше писала.

— Раніше жила в Наталі й прокидалася від дітей. Тепер можу поспати довше.

Я погодився. Ранкові повідомлення не були обов’язком.

Потім скоротилися вечірні дзвінки. Аліна брала додаткові замовлення, іноді працювала до ночі. У квартирі були тонкі стіни, сусідки рано лягали, тому говорити після десятої було незручно.

Ми перенесли дзвінки на вихідні.

Першої суботи вона поїхала з Наталею купувати теплий одяг. Другої — допомагала колезі з переїздом. Третьої написала, що погано почувається й хоче спати.

За три тижні ми поговорили по відео двічі.

Під час першої розмови Аліна весь час озиралася на двері. Одна із сусідок готувала на кухні, друга говорила у своїй кімнаті. Дівчина знизила голос.

— Тут немає місця, де можна побути самій, — пояснила вона.

— Можеш вийти надвір.

— Після восьмої темно, а район я ще погано знаю.

— Тоді дзвони вдень.

— Я працюю.

— У тебе є обідня перерва.

— Іноді в цей час купую продукти або займаюся документами.

Кожна відповідь була розумною. Разом вони означали, що для мене не залишилося часу.

Під час другої розмови вона заповнювала таблицю й майже не дивилася на екран.

— Може, зателефонуємо, коли закінчиш? — запропонував я.

— Тоді буде пізно.

— Ми все одно не говоримо.

— Я слухаю.

Я розповів про роботу, ремонт маминого будинку й Назарову гру. Аліна кивала, час від часу щось друкувала. Коли я запитав, над чим вона працює, виявилося, що не чула останніх двох речень.

— Вибач, термінове замовлення.

— Закінчуй. Поговоримо завтра.

— Ти образився.

— Ні. Не хочу заважати.

— Це звучить як образа.

Ми ще десять хвилин сперечалися не про відсутність розмови, а про мій тон.

Наступного дня Аліна переказала першу частину боргу. Я написав, що не треба віддавати так швидко.

«Ми домовилися».

«Залиш собі запас».

«Не хочу бути винна».

Я написав: «Це лише позика. Вона не зобов’язує тебе ні до чого іншого». Аліна відповіла усміхненим смайликом, але я не знав, чи вона мені повірила.

Я намагався не тиснути. Надсилав короткі повідомлення, фотографії родини, новини про квартиру. Аліна відповідала через кілька годин або наступного дня. Її відповіді були теплими, але не залишали місця для продовження.

«Ми сьогодні полагодили сорок телефонів».

«Ти молодець. Бережи себе».

«Назар виграв гру».

«Передай, що я вітаю».

«Сумую».

«Я теж».

Останні два слова мали мене заспокоїти. Я перечитував їх і думав, чому людина, яка сумує, не знаходить десяти хвилин на розмову.

Мама радила дати Аліні час облаштуватися.

— У неї нова країна, житло, робота, — сказала вона. — Ти тут у знайомому місті, а вона починає з нуля.

— Робота та сама, віддалена.

— Усе інше не те саме.

— Могла просто сказати, що їй важко.

— Можливо, не знає як.

Мамині слова дивували. Раніше вона першою бачила небезпеку в мовчанні Аліни. Тепер захищала її право віддалитися.

— Ти хочеш, щоб ми розійшлися? — запитав я.

— Хочу, щоб ти перестав перетворювати кожну паузу на завдання, яке мусиш виконати.

Я пішов до своєї кімнати й написав Аліні довге повідомлення. Без звинувачень. Пояснив, що невизначеність повертає стару тривогу, а рідкі відповіді нагадують колишні зникнення. Попросив чесно сказати, чи вона ще хоче цих стосунків.

Аліна прочитала через дві години.

Відповіла вранці:

«Хочу. Але не можу весь час доводити це кількістю повідомлень. Тут я вперше сама відповідаю за своє життя. Мені потрібен простір».

Я запитав, що означає простір.

«Не знаю. Менше контролю».

«Я тебе не контролюю».

«Тоді чому маю пояснювати, коли прокинулася, куди пішла і чому не подзвонила?»

«Бо ми разом».

Вона не відповіла.

Того дня я працював погано. Кілька разів відкривав листування, набирав нові аргументи й стирав. Сергій бачив, але не питав.

Увечері Аліна надіслала голосове повідомлення.

— Я не хочу сваритися. Мені тут справді важко. Щодня говорю чужою мовою, боюся втратити роботу, рахую гроші. Коли ти телефонуєш і питаєш, чому я не написала, відчуваю ще один обов’язок. Це не означає, що не люблю тебе. Просто дай мені трохи часу.

Я прослухав двічі. Вона говорила втомлено й без звичних маніпулятивних пауз. Я повірив.

«Добре. Пиши сама, коли матимеш сили».

Після цього вона мовчала чотири дні.

На п’ятий я побачив фотографію в Наталі. Вони сиділи в ресторані великою компанією. Аліна усміхалася, тримала келих, поруч був незнайомий чоловік. Його рука лежала на спинці її стільця.

Я збільшив зображення. Між рукою й плечем залишалася відстань. Нічого інтимного. Звичайна групова фотографія.

Написав:

«Бачу, сили з’явилися».

Пошкодував одразу, але повідомлення вже прочитали.

«Про що ти?»

Я надіслав фотографію.

«Ми святкували Наталин день народження».

«Чотири дні не могла написати одного речення, але на ресторан сили були».

«Я не хотіла говорити саме з тобою, бо знала, що почнеться це».

«Хто чоловік поруч?»

«Колега Наталиного чоловіка. Я бачила його вперше».

«Чому рука на твоєму стільці?»

«Ти серйозно?»

Аліна зателефонувала сама.

— Я просила простору, а ти стежиш за сторінкою Наталі.

— Я підписаний на неї. Фотографія з’явилася в стрічці.