Розділ 13. Дорога

У день від’їзду будильник задзвонив о третій ночі.

Насправді ніхто не спав. Аліна лежала із заплющеними очима, а я кожні двадцять хвилин перевіряв телефон: чи не змінилося місце посадки, чи не написав водій, чи не оголосили тривогу.

О третій п’ятнадцять ми встали. Я заварив чай, але Аліна зробила два ковтки. Її валіза стояла біля дверей, поруч — рюкзак із документами й ноутбуком.

— Паспорт? — запитав я.

— У внутрішній кишені.

— Гроші?

— У двох місцях, як ти сказав.

— Телефон заряджений?

— На сто відсотків.

— Зовнішній акумулятор?

— Андрію.

— Що?

— Якщо продовжиш, я нікуди не поїду.

Я замовк. Вона підійшла й поправила комір моєї куртки.

— Усе зібрано. Ти перевірив тричі.

— Чотири.

— Тим більше.

О п’ятій, після закінчення комендантської години, ми винесли речі. У під’їзді не працювало світло, тому спускалися з ліхтариками. На вулиці чекав Ігор. Він позичив автомобіль у колеги, бо його машина стояла з пошкодженим склом.

Світлана сиділа попереду й плакала ще до того, як Аліна сіла. Усю дорогу вона давала поради: не залишати речі без нагляду, не показувати гроші, не сідати до незнайомців, одразу повідомити Наталі номер платформи.

— Мамо, я почула, — повторювала Аліна.

Я мовчав. Усі мої поради вже були записані в нотатках на її телефоні.

Біля торговельного центру стояли три автобуси й кілька десятків людей із валізами. Було темно, холодно й тихо. Ніхто не прощався голосно. Люди перевіряли номери, телефонували водіям, притискали до себе дітей.

Наш автобус ще не приїхав.

Я подзвонив перевізникові. Він сказав, що затримується на блокпості й буде за двадцять хвилин.

— Усе гаразд, — повідомив я.

— Звідки ти знаєш? — запитала Аліна.

— Щойно говорив із водієм.

— Я бачила.

— Тоді навіщо питаєш?

— Бо ти кажеш «усе гаразд» так, наче можеш це гарантувати.

Я не міг. Міг лише стояти поруч, тримати ручку валізи й робити дзвінки.

Автобус приїхав за сорок хвилин. Водій перевірив квиток і поставив валізу у багажне відділення. Я сфотографував номер автобуса, його обличчя й наклейку на лобовому склі.

— Може, ще відбитки пальців візьмеш? — запитала Аліна.

— Якби міг.

Вона засміялася. Це був наш останній спокійний сміх того ранку.

Світлана обіймала доньку довго. Ігор сказав лише:

— Приїдеш — подзвони.

Коли настала моя черга прощатися, я не знайшов підготовлених слів.

— Пиши на кожній зупинці, — попросив.

— Писатиму.

— Якщо зміниться маршрут…

— Подзвоню.

— Якщо Наталя не зустріне…

— Теж подзвоню.

— І не вимикай геолокацію.

Аліна перестала усміхатися.

— Ми про це не домовлялися.

— Я знатиму, де автобус.

— Водій дав маршрут.

— Це для безпеки.

— Моєї чи твого спокою?

Питання було слушним, але час для суперечки закінчувався. Водій уже просив пасажирів сідати.

— Добре, не вмикай, — сказав я. — Просто пиши.

Вона обійняла мене.

— Я повернуся.

— Знаю.

— Не сперечайся з усіма, поки мене не буде.

— Це ти не сперечайся.

— Я серйозно. Дбай про себе, а не лише про молодших.

Я поцілував її й допоміг підняти рюкзак у салон. Двері зачинилися.

Автобус рушив не відразу. Ще десять хвилин водій звіряв список, хтось шукав документи, одна пасажирка повернулася до чоловіка по пакет. Я стояв біля вікна Аліни. Ми дивилися одне на одного через скло й переписувалися.

«Ти виглядаєш так, наче мене везуть у космос».

«У космосі безпечніше».

«Не смішно».

«Знаю».

О шостій дванадцять автобус виїхав із парковки.

Світлана заплакала знову. Ігор обійняв її за плечі. Я дивився на червоні вогні, доки вони не зникли за поворотом.

Додому ми повернулися мовчки. Батьки Аліни пішли до себе, а я зайшов у напівпорожню квартиру. Сів на підлогу там, де ще вночі стояла її валіза. Усе, що я планував зробити, було виконано, і я не знав, за що взятися далі.

За двадцять хвилин прийшло перше повідомлення:

«Виїхали з міста. Усе добре».

Я відповів відразу. Потім почав прибирати. Вимив чашки, склав ковдру, викинув продукти, які могли зіпсуватися. Кожні п’ять хвилин перевіряв телефон.

О сьомій Аліна написала, що вони стоять на блокпості. О дев’ятій — що одна з пасажирок загубила документ і всі чекають. Об одинадцятій автобус зупинився біля заправки.

Ми говорили дві хвилини.

— Ти їла? — запитав я.

— Бутерброд.

— Води вистачає?

— Так.

— Скільки заряду?

— Вісімдесят сім відсотків.

— Чому так мало?

— Бо я пишу тобі на кожній зупинці.

Я почув усмішку в її голосі й трохи заспокоївся.

До кордону вони дісталися ввечері. Черга розтягнулася на багато годин. Пасажирів кілька разів просили виходити, переносити речі, показувати документи. Зв’язок зникав.

Коли Аліна не відповідала сорок хвилин, я подзвонив водієві. Той сказав, що пасажири проходять контроль, а зв’язок там поганий.

— Не телефонуйте кожні десять хвилин, — додав він. — Я маю вести людей, а не заспокоювати родичів.

Мені стало соромно. Я подякував і пообіцяв більше не дзвонити.

Через годину Аліна написала:

«Пройшли. Не хвилюйся».

Я не сказав, що вже телефонував водієві.

Уночі заснув у одязі з телефоном у руці. Прокинувся о четвертій від повідомлення:

«Ми в Польщі. Тут тихо».

Два останні слова я перечитав кілька разів.

Наступного дня автобус зламався на трасі. Пасажири дві години чекали іншого. Аліна втомилася, у неї боліла спина, закінчилася тепла вода в термосі. Я знайшов найближчу заправку, надіслав адресу й номер служби допомоги, хоча водій уже все організував.

— Ти можеш просто побути зі мною телефоном? — запитала вона.