Розділ 12. Валіза біля дверей

Війна тривала не перший місяць, але до того часу ми навчилися відсувати її на край щоденного життя.

Читали новини вранці й увечері. Знали найближче укриття. Тримали в коридорі документи, воду та заряджені зовнішні акумулятори. Сирени лунали кілька разів на тиждень, проте більшість завершувалася відбоєм, після якого люди поверталися до роботи.

Потім удари почастішали.

Однієї ночі вибух був таким сильним, що затремтіло скло. Ми з Аліною сиділи в коридорі, подалі від вікон. Вона притискалася до мене, а я читав повідомлення місцевої влади й намагався зрозуміти, де влучило.

— Це близько? — запитала вона.

— Не знаю.

— Подзвони моїй мамі.

Я набрав Світлану. Вона відповіла після третього виклику. У них з Ігорем усе було гаразд, але в сусідньому кварталі вибило вікна.

— Приїжджайте до нас, — сказала Аліна.

— Зараз комендантська година. Зранку вирішимо.

Зв’язок обірвався.

До відбою ми не спали. Вранці дізналися, що ракета влучила в енергетичний об’єкт за кілька кілометрів. Частина міста залишилася без світла.

Агенція перевела працівників на віддалену роботу. Наш сервісний центр працював кілька годин на день від генератора. Люди приносили телефони, павербанки й радіоприймачі. Ми ремонтували майже без перерв, бо зв’язок став важливішим за будь-яку іншу техніку.

Плани відкрити майстерню довелося відкласти. Приміщення, яке ми хотіли орендувати, постраждало від вибухової хвилі. Власник повернув завдаток.

— Збережемо гроші, доки стане спокійніше, — сказав Сергій.

Я погодився. Ніхто не знав, коли це «спокійніше» настане.

Світлана з Ігорем переїхали до нас на кілька днів. У їхньому будинку ремонтували вікна, опалення працювало з перебоями. У маленькій квартирі стало тісно: батьки Аліни спали в кімнаті, ми — на дивані.

Ігор поводився так, наче наша давня розмова про Тараса не існувала. Допоміг заклеїти вікна, приніс газовий пальник, домовився із сусідом про воду. Ми говорили про генератори, роботу та новини.

Світлана нервувала більше за всіх. Збирала речі в пакети, постійно перевіряла документи, дзвонила сестрі. На третій день сказала за вечерею:

— Аліні треба виїхати.

— Куди? — запитала вона.

— До Наталі в Чехію. Вона прийме.

— Я нікуди не поїду.

— Поки кордон відкритий і ходять автобуси.

— А ви?

— Ми залишимося. У батька робота, я не кину квартиру.

— Тоді й я залишуся.

Світлана подивилася на мене.

— Скажи їй.

— Це має вирішити Аліна.

— Вона не розуміє небезпеки.

— Розумію краще за тебе, — різко відповіла дівчина. — Я сиділа тут під вибухами.

— Саме тому треба їхати.

Вечеря закінчилася сваркою. Аліна зачинилася у ванній, Світлана плакала на кухні, Ігор вийшов курити на сходи.

Я пішов за ним.

— Ви хочете, щоб вона поїхала? — запитав.

— Хочу, щоб була жива. Але силоміць не посаджу в автобус.

— Наталя справді може прийняти?

— Каже, що так. У неї двокімнатна квартира, двоє дітей. Буде тісно.

— А робота?

— Аліна може працювати віддалено, якщо буде світло й інтернет.

— Гроші на дорогу є?

Ігор похитав головою.

— Частину знайдемо. Світлана думає продати прикраси.

Я одразу подумав про рахунок майстерні. Там лежала сума, якої вистачило б на дорогу, перший місяць і запас. Ми вели облік внесків і знали, скільки вклав кожен із нас. Я міг забрати лише власну частину, але тоді наша справа відкладалася на невідомий термін.

— Я допоможу, — сказав я.

Ігор подивився уважно.

— Вона не просила.

— Знаю.

— Ти завжди так робиш?

— Як?

— Вирішуєш, що потрібна допомога, раніше за саму людину.

Питання було схоже на Сергієві слова.

— Зараз інша ситуація.

— Можливо.

Ігор загасив цигарку.

— Не давай грошей нам. Якщо вона вирішить їхати, купи квиток сам. Світлана може витратити на ремонт.

Його прямота мені сподобалася.

Уночі я розповів Аліні про розмову.

— Ти вже плануєш мій виїзд? — запитала вона.

— Ні. Хочу, щоб у тебе був вибір.

— Мій вибір — залишитися.

— Зараз. Якщо стане небезпечніше, усе може змінитися.

— Ти поїдеш зі мною?

Я не мав права на виїзд і не міг залишити родину. Навіть якби міг, мама з молодшими були тут.

— Не зможу.

— Тоді чому я маю їхати сама?

— Бо твоє життя важливе.

— А твоє ні?

— Не про це мова.

— Саме про це. Ти знову вирішуєш за всіх, кого треба рятувати.

— Я нічого не вирішив.

— Уже знайшов гроші, поговорив із татом, перевірив адресу тітки. Тепер залишилося переконати мене, що це моя ідея.

Її слова були несправедливими й водночас точними. Я вже будував план, хоча вона відмовилася.

— Добре, — сказав я. — Більше не заводитиму цієї розмови.

— Обіцяєш?

— Поки ти сама не захочеш поговорити.

Ми лягли, не помирившись.

Наступні два тижні місто жило між тривогами й відбоями. Світло подавали за графіком, іноді вода зникала на добу. Ми заряджали техніку на роботі, готували на пальнику, носили воду на шостий поверх.

Аліна працювала в коридорі біля розетки, коли електрика з’являлася на кілька годин. Її агенція втратила частину клієнтів, зарплату знову затримували.

Я майже не бував удома. Після сервісного центру заїжджав до мами: у Назаровій школі облаштували укриття, Матвієві потрібні були ліки, Соломія боялася спати під час тривог. Потім повертався до Аліни й знаходив її саму в темній квартирі.

— Можеш залишатися в мами, — сказала вона одного вечора. — Їм ти потрібніший.

— А ти?

— Я доросла.

— Це не відповідь.

— Мені теж потрібен. Але я не хочу змагатися з твоєю родиною.

— Ніхто не змагається.

— Ти весь час обираєш, до кого бігти. І завжди почуваєшся винним перед тими, до кого не встиг.