Розділ 11. Третя спроба

Третя спроба відрізнялася від попередніх тим, що ми нікому нічого не обіцяли.

Не складали правил, не визначали термінів і не вимагали доказів. Аліна сказала, що довіра повернеться лише через вчинки. Я погодився. Нам обом здавалося, що відсутність домовленостей робить стосунки вільнішими.

Насправді кожен мовчки дотримувався власного переліку умов, про який інший не знав.

Я чекав, що вона більше не зникатиме, не приховуватиме листування й не залучатиме матір до наших сварок. Аліна чекала, що я не згадуватиму Тараса, не ставитиму запитань про телефон і не обговорюватиму її із Сергієм та мамою.

Перші місяці ми справлялися.

Аліна отримала постійну роботу в невеликій рекламній агенції. Платили небагато, зате вона вперше мала власний графік, керівницю й замовлення, за які відповідала сама. Після випробувального терміну запросила мене в кафе й заплатила за вечерю.

— Не сперечайся, — сказала вона, коли офіціант приніс рахунок. — Я давно хотіла це зробити.

— Можемо навпіл.

— Не можемо. Сьогодні я пригощаю.

Вона усміхалася, і я не став сперечатися. Для когось це була звичайна вечеря. Для нас — доказ, що Аліна більше не потребує постійного порятунку.

Я теж просувався на роботі. Після онлайн-курсу керівник довірив мені складніші ремонти й дозволив брати відсоток із дорогих замовлень. Ми з Сергієм почали відкладати гроші на власну майстерню. Планували невелике приміщення, два робочі столи та вітрину з аксесуарами.

— До літа назбираємо на перші три місяці оренди, — сказав Сергій.

— Якщо не буде великих витрат удома.

— Ти завжди це додаєш.

— Бо в мене родина.

— У мене теж. Але якщо чекати часу без витрат, ми відкриємося на пенсії.

Я погодився щомісяця відкладати однакову суму й не брати з неї грошей без розмови. Ми тримали заощадження на окремому рахунку Сергія. Він оформив для мене додаткову картку, а всі внески й витрати ми записували в спільну таблицю.

Аліна підтримала ідею.

— Я зроблю вам логотип, — запропонувала вона. — І сторінку в мережі.

— За ринковою ціною.

— Ти серйозно?

— Це наша робота й твоя робота. Не хочу, щоб потім хтось почувався використаним.

Вона подумала й кивнула.

— Добре. Складу кошторис.

Мені сподобалася ця відповідь. Раніше будь-яка розмова про гроші перетворювалася на доказ любові або недовіри. Тепер ми говорили про суму, терміни й результат.

Тарас більше не виходив на зв’язок. Одного вечора Аліна показала мені його останнє повідомлення: «Розрахувалися». Вона зберігала його відтоді, як повернула весь борг.

— Видалити? — запитала.

— Вирішуй сама.

— Видалю контакт, але листування залишу. Щоб не було питань.

Я не сказав, що питань і так не було б. Її рішення принесло полегшення, якого я соромився.

Мама поступово перестала напружуватися, коли Аліна приходила. Не повернулася до колишньої теплоти, проте вони могли разом готувати вечерю й обговорювати серіали. Назар тримав дистанцію. Вітався, відповідав на запитання, але більше не просив її допомагати з уроками.

Одного разу Аліна запропонувала прийти на його гру.

— Можна, — сказав він. — Тільки Андрій нехай точно буде.

Вона не образилася.

Ми прийшли за пів години до початку. Я зняв усю гру, а після повів родину в піцерію. Назар забив двічі. За столом він уже сміявся з Аліниних жартів.

Дорогою додому вона сказала:

— Я не чекала, що він колись мене пробачить.

— Він не забув.

— Знаю. Мені й не потрібно, щоб забув.

Я обійняв її. У той вечір був упевнений, що ми справді змінилися.

Через пів року після нашого примирення тітка Аліни запропонувала їй постійно жити у квартирі й оплачувати лише комунальні послуги. Сама вона переїжджала до доньки в інше місто й не хотіла залишати житло порожнім.

Аліна попросила мене переїхати до неї.

— Не зараз назавжди, — пояснила. — Спробуємо місяць. Не сподобається — повернешся додому.

Мені був двадцять один рік. Я ділив кімнату з Матвієм і Назаром, прокидався від ранкових сварок за ванну, половину зарплати віддавав мамі. Пропозиція означала не лише життя з коханою людиною. Вона давала тишу, власний простір і відчуття, що я нарешті рухаюся вперед.

Мама не заперечувала.

— Тобі давно час пожити для себе, — сказала вона.

— Ти впораєшся?

— Андрію, ти переїжджаєш через три зупинки, а не на інший континент.

— Я про гроші.

— Богдан уже працює. Я теж. Не перекладай на себе все лише тому, що звик.

Я все одно пообіцяв щомісяця допомагати. Мама закотила очі, але не відмовилася.

До Аліни перевіз дві сумки, комп’ютер і набір інструментів, який вона подарувала. Перші дні нагадували відпустку. Ми готували сніданок, разом їхали на роботу, сперечалися через музику й купували побутові дрібниці.

Потім виявилося, що Аліна залишає мокрі рушники на ліжку, а я складаю чашки в шафу ручками не в той бік. Вона працювала вночі й могла до третьої слухати музику. Я прокидався о сьомій і сердився, що кухня завалена посудом.

Ми сварилися про звичайне. Це навіть тішило. За суперечкою про сміття не ховалася інша людина, вигадана родина чи неправдива дата народження.

— Ось так, мабуть, і виглядають нормальні стосунки, — сказав я після нашої першої побутової сварки.

— Нормальні люди не сваряться через губку для посуду.

— Ще й як сваряться.

Ми засміялися й помирилися.

За місяць я не повернувся додому. Купив невелику шафу для речей і зробив копію ключа. Частину зарплати віддавав мамі, частину вкладав у спільні витрати, решту переказував на рахунок майстерні.

Грошей постійно не вистачало, але вперше я знав, куди вони йдуть.

Першу серйозну розмову про спільний бюджет почала Аліна. Поклала на стіл зошит, виписки з банку й чеки за продукти.

— Ми витрачаємо забагато на доставку їжі, — сказала вона.