Розділ 10. Її мама телефонувала замість неї

Перші три дні після другого розставання Аліна не могла мені написати.

Я заблокував її номер, сторінки й електронну пошту. Видалив листування, але перед цим зберіг кілька повідомлень і фотографій у закритій теці. Пояснював собі, що вони можуть знадобитися, якщо Тарас знову щось вигадає. Насправді не був готовий стерти все.

На четвертий день подзвонила Світлана.

— Не хвилюйся, я не буду просити повернутися, — сказала вона після привітання.

— Тоді навіщо телефонуєте?

— Хочу вибачитися за історію з лікарнею. Якби знала, зупинила б її.

— Це не ваша провина.

— Частково моя. Я надто довго прикривала Аліну від наслідків.

Уперше Світлана назвала власну поведінку прямо.

— Сподіваюся, тепер ви не робитимете цього.

— Намагаюся. Ми змусили її повернутися додому. Ігор забрав ключі від квартири сестри.

— Вона повнолітня.

— Знаю. Але квартира не її, а після всього ми не хочемо, щоб вона залишалася сама.

Я відчув тривогу.

— Вона щось зробила?

— Ні. Просто дуже пригнічена.

— Якщо є небезпека, зверніться до лікаря.

— Уже записалися. Не хвилюйся.

Світлана повторила це вдруге, хоча саме її дзвінок змусив мене хвилюватися.

— Добре, — сказав я. — Бажаю вам упоратися.

— Дякую, Андрію. І пробач.

Після розмови я майже годину думав, чи не розблокувати Аліну хоча б для екстреного зв’язку. Не зробив цього.

Наступного дня Світлана надіслала фотографію довідки від психологині. Без коментаря. У документі було написано, що Аліна звернулася через тривожність і порушення сну. Інших подробиць не було.

Я відповів: «Дякую. Нехай виконує рекомендації».

Світлана поставила вподобання.

Так почалося наше окреме листування.

Вона не передавала прохань повернутися. Писала про звичайні речі: Аліна відновила заняття, знайшла невелике замовлення, переказала Тарасові чергову частину боргу. Іноді запитувала, як моя робота й родина.

Я відповідав коротко, але не припиняв.

Сергій помітив ім’я Світлани на екрані.

— Ти тепер зустрічаєшся з її мамою? — пожартував він.

— Вона пише про стан Аліни.

— Навіщо тобі знати?

— Щоб розуміти, що з нею все гаразд.

— А якщо не все?

— Тоді… не знаю.

— Поїдеш рятувати?

— Вона людина, Сергію. Я не можу просто вимкнутися.

— Можеш не вимикатися. Але ти розійшовся з дочкою й залишив для неї відкритими двері через матір.

— Світлана не передає мої повідомлення.

— Звідки знаєш?

Я не знав.

Того вечора попросив Світлану більше не писати про Аліну, якщо немає реальної небезпеки.

«Розумію. Пробач, будь ласка», — відповіла вона.

Тиждень повідомлень не було.

Я почав повертатися до власного життя. Відвів Назара на тренування й залишився до кінця. Допоміг Соломії оформити документи на конкурс. Разом із Богданом полагодив кран у ванній. Увечері ми всі дивилися фільм, і я вперше не виходив у коридор відповідати на дзвінки.

Мама спостерігала мовчки.

— Можеш сказати, що рада, — не витримав я.

— Я рада, що ти вдома.

— Не це мав на увазі.

— Знаю.

— Думаєш, я знову повернуся?

— Ти питаєш так, наче відповідь залежить від мене.

— Просто скажи.

Мама вимкнула звук телевізора.

— Думаю, ти ще довго сумуватимеш. І в якийсь момент вирішиш, що сум означає помилку.

— А хіба ні?

— Ні. Можна сумувати за людиною й водночас правильно зробити, що пішов.

Я хотів запам’ятати ці слова. Наступні дні повторював їх подумки, коли тягнувся до телефона.

На двадцять третій день після розставання Світлана зателефонувала знову.

— Це справді важливо, — сказала вона. — У мене зламався ноутбук. Там робочі документи, а завтра маю здати звіт.

— Принесіть у сервісний центр.

— Я до восьмої на роботі. Можеш забрати в Ігоря? Він буде вдома.

Адресу я знав. Міг відмовитися або порадити кур’єра. Натомість погодився заїхати після роботи.

Двері відчинила Аліна.

— Тато вийшов у магазин, — сказала вона. — Ноутбук на кухні.

Я залишився в коридорі.

— Винеси, будь ласка.

— Він важкий, із зарядним пристроєм.

— Я почекаю.

Вона дивилася на мене кілька секунд, потім пішла по техніку. Була в домашньому светрі, волосся зібране у хвіст. Я помітив, що вона схудла, й відразу розсердився на себе за цю увагу.

Аліна повернулася з сумкою.

— Мама спеціально тебе попросила, — сказала вона.

— Я здогадався.

— Я не знала. Якби знала, пішла б із дому.

— Добре.

— Ти так і не повіриш, але я справді не знала.

— Це вже не має значення.

Вона простягнула сумку. Наші руки не торкнулися.

— Як Назар? — запитала Аліна.

— Нормально.

— Я хотіла вибачитися перед ним.

— Не треба. Він не знає подробиць.

— Знає, що ти пропустив гру через мене.

— Це я вирішив поїхати.

— Після моєї брехні.

— Не перекладай мою відповідальність на себе. Я міг перевірити телефоном і не їхати.

Вона кивнула.

— Ти завжди знаходиш свою частину провини.

— Бо вона є.

— Я використала це.

Слова прозвучали спокійно. Без плачу, без пояснень.

— Навіщо сказала про лікарню?

— Хотіла знати, чи ще важлива тобі. Оксана написала того дня, але не в кафе. У кафе писав Тарас.

Я стиснув ручку сумки.

— Про що?

— Просив зустрітися. Я відмовила. Потім попросила Оксану прикрити мене, бо боялася, що ти не повіриш навіть у відмову.

— Могла просто показати повідомлення.

— Могла.

— Чому не показала?

— Бо там було старе листування. Я писала йому після нашого примирення.

— Що писала?

— Що сумую за тим, як було раніше.

Я відчув знайомий біль, але він уже не збив мене з ніг.