Розділ 9. Людина, якою я не хотів бути

Після поїздки я почав помічати речі, на які раніше не звертав уваги.

Аліна завжди клала телефон екраном донизу. Виходила відповідати на дзвінки в коридор. Зачиняла всі застосунки, перш ніж дати мені подивитися фотографію. Якщо я сідав поруч, її пальці рухалися швидше.

Можливо, вона робила це й раніше. Можливо, тепер я шукав підтвердження тому, чого боявся.

Я не ставив запитань. Хотів довести собі, що здатен довіряти без перевірок. За кожне проковтнуте запитання подумки ставив собі оцінку. Витримав вечір — молодець. Не запитав, хто телефонував, — не контролюю. Не перевірив, чому була в мережі о третій ночі, — поводжуся як дорослий.

Тільки спокійнішим не ставав.

Одного разу ми сиділи в кафе, й Аліна пішла до вбиральні. Телефон залишився на столі. Екран засвітився від повідомлення, але текст був прихований. Я відвернувся до вікна.

За хвилину екран засвітився знову.

Потім утретє.

Я міг узяти телефон, розблокувати його й відкрити повідомлення. Не зробив цього. Коли Аліна повернулася, вона швидко поклала апарат у сумку.

— Тобі хтось писав, — сказав я.

— Бачила.

— Не відповіси?

— Потім.

— Хто це?

Вона завмерла лише на мить.

— Дівчина з курсів.

— Чому ти приховала ім’я у сповіщеннях?

— Ми вже це обговорювали.

— Ти сказала, що налаштування змінилися після оновлення.

— Можливо, помилилася.

— Я перевірив таку саму модель. Після оновлення імена залишилися видимими.

Аліна повільно поставила чашку.

— Перевірив мій телефон?

— Таку саму модель на роботі.

— Тобто спеціально шукав, на чому мене впіймати.

— Хотів зрозуміти, чи сказала ти правду.

— Міг запитати.

— Я запитав у готелі. Ти відмовилася показати.

— Бо маю право на приватність.

— Маєш. Але не право брехати про налаштування.

— Я не пам’ятаю, коли їх змінила. Можливо, ще до оновлення.

Нове пояснення з’явилося без паузи.

— Покажи, хто написав зараз, — попросив я.

— Ні.

— Чому?

— Бо це перевірка. Якщо погоджуся, вони ніколи не закінчаться.

— Якщо це дівчина з курсів, ми закриємо питання за десять секунд.

— Для тебе. А я знатиму, що дозволила порушити власні межі.

Люди за сусіднім столиком озирнулися. Я знизив голос.

— Тоді скажи її ім’я.

— Оксана.

— Яке прізвище?

— Це вже допит.

Аліна підвелася, закинула сумку на плече й вийшла. Я залишив гроші на столі та пішов за нею.

— Зачекай.

Вона прискорила крок.

— Не хочу зараз говорити.

— Я не кричу й не забираю телефон. Чому ти тікаєш?

— Бо ти не чуєш «ні».

Ця фраза зупинила мене. Перехожі обходили нас. Аліна відійшла на кілька метрів, викликала таксі й поїхала, не попрощавшись.

Увечері вона написала, що їй потрібні два дні без спілкування. Я погодився.

Першого дня перевіряв її сторінку майже щогодини. Другого видалив застосунок, але зайшов через браузер. Аліна нічого не публікувала. Відсутність інформації лякала більше, ніж будь-яка фотографія.

Сергій попросив допомогти із замовленням. Я тримав паяльник і не чув половини його слів.

— Відклади, — сказав він.

— Я нормально.

— Ти втретє грієш одну ділянку. Ще трохи — зіпсуєш плату.

Я вимкнув обладнання.

— Не спав?

— Спав.

— Тоді що?

— Посварилися.

— Через Тараса?

— Не знаю.

— Як можна не знати?

Я розповів про повідомлення. Сергій слухав, не перебиваючи.

— Ти думаєш, що писав він?

— Може, справді дівчина з курсів.

— Аліна сказала ім’я.

— Оксана.

— Тоді чому не віриш?

— Бо вона збрехала про налаштування.

— Значить, проблема не в імені.

— Я не хочу стати тим, хто вимагає телефон.

— Не ставай.

— А як дізнатися правду?

— Можливо, ніяк.

Ця відповідь мене розлютила.

— Дуже корисна порада.

— Ти просив не пораду. Ти хочеш спосіб отримати гарантію від людини, якій не довіряєш.

— Довіру можна відновити.

— Можна. Але не одному.

Я повернувся до робочого столу. Сергій більше нічого не сказав.

На третій день Аліна зателефонувала так, наче сварки не було.

— Привіт. Ти сьогодні вільний?

— Після сьомої.

— Допоможеш із презентацією? У мене злетіло оформлення.

— А що з нашою розмовою?

— Я охолола. Не хочу сваритися.

— Я теж не хочу. Але питання залишилося.

— Андрію, то справді була Оксана. Якщо продовжимо, знову посваримося.

Я приїхав допомогти з презентацією.

За дві години виправив шрифти, відновив зображення й налаштував переходи. Аліна замовила вечерю. Ми їли на підлозі біля журнального столика, дивилися смішні відео й поступово повернулися до звичного тону.

Перед сном вона сама сказала:

— Мені шкода, що втекла з кафе.

— Мені шкода, що тиснув.

— Просто повір: там не було нічого важливого.

Я пообіцяв повірити.

Наступного ранку побачив на її ноутбуці повідомлення від Оксани. Вікно відкрилося поверх презентації, коли Аліна пішла в душ.

«Ти сказала йому, що я писала? Якщо спитає, я підтверджу».

Я прочитав лише один рядок. Не відкривав листування й не торкався клавіатури. Цього вистачило.

Коли Аліна повернулася, повідомлення ще було на екрані.

Вона побачила його й зупинилася.

— Це не те, що ти думаєш.

— А що я думаю?

— Що я просила її прикрити мене.

— Ти просила?

— Не так. Я розповіла про нашу сварку. Вона сама запропонувала підтвердити.

— Підтвердити що?

— Що писала мені.

— Вона справді писала?

— Так.

— Тоді навіщо домовлятися, що казати?

— Бо ти можеш подзвонити їй і почати розпитувати.