Розділ 8. Правила, які діяли лише для мене

Перший місяць після примирення був найкращим за весь час наших стосунків.

Аліна не зникала. Якщо затримувалася на курсах, писала заздалегідь. Коли Тарас надіслав нагадування про черговий платіж, одразу показала повідомлення. Щоп’ятниці ходила до психологині й поверталася мовчазною, але не відштовхувала мене.

Я теж намагався дотримуватися обіцянок. Не торкався її телефона, не розпитував про кожну хвилину, не переказував Сергієві подробиці наших розмов. Коли мама запитувала, як у нас справи, відповідав: «Нормально».

Це слово ще недавно дратувало мене в устах Аліни. Тепер я сам використовував його, щоб ніхто не перевіряв, наскільки наше «нормально» міцне.

Ми почали бачитися рідше, але довше. У будні обоє працювали й навчалися, тому залишали суботу для себе. Готували вечерю, дивилися фільми, гуляли містом. Аліна познайомилася ближче із Соломією. Допомогла їй підготувати портфоліо для художнього конкурсу й відмовилася брати гроші за макет.

Мама подякувала стримано.

— Вона справді добре зробила, — сказав я після того, як Аліна пішла.

— Я бачу.

— Можеш хоч раз не шукати прихованого змісту?

— Я лише подякувала.

— Таким тоном, наче чекаєш рахунку.

Мама витерла стіл і не відповіла. Я сердився ще пів вечора, хоча вона не сказала про Аліну нічого поганого.

Згодом я помітив, що захищаю наші стосунки навіть тоді, коли на них ніхто не нападає. Будь-яке мамине запитання звучало як недовіра. Будь-яка пауза Сергія — як осуд. Я заздалегідь готував пояснення, щоб довести: цього разу ми все робимо правильно.

Одного вечора Аліна повернулася від психологині й сказала:

— Вона вважає, що наші правила схожі на контракт між наглядачем і підозрюваною.

— Психологиня так і сказала?

— Не дослівно.

— А як дослівно?

— Запитала, чи не живу я тепер у постійному страху, що одна помилка все зруйнує.

— Ти живеш?

— Іноді. Коли маю показувати тобі повідомлення Тараса.

— Це була твоя згода.

— Знаю. Але тоді я погодилася б на що завгодно, аби ти повернувся.

Я почув у цих словах не пояснення, а спробу скасувати домовленість.

— Чого ти хочеш?

— Щоб ми не обговорювали кожне його повідомлення. У нас є графік повернення грошей. Він пише лише про це.

— Поки що.

— Ти думаєш, я знову почну з ним зустрічатися?

— Я думаю, що довіра ще не відновилася.

— А коли відновиться?

Я не знав. Ми встановили правила, але не визначили, як зрозуміємо, що вони більше не потрібні.

— Мені потрібен час, — сказав я.

— Добре.

Вона погодилася надто легко. Наступного разу, коли Тарас написав, Аліна показала повідомлення сама. Там було лише: «Переказ отримав».

— Бачиш? — сказала вона. — Нічого, що стосується нас.

— Добре.

— Можна я видалю?

— Навіщо?

— Не хочу бачити його ім’я.

— Видаляй.

Вона стерла повідомлення при мені. Це мало бути доказом завершення, але в голові з’явилося нове запитання: якщо листування видаляється, звідки я знатиму, що інших повідомлень не було?

Я не озвучив його. Мовчання здавалося перемогою над ревнощами.

На роботі власник сервісного центру запропонував мені пройти дводенне навчання з ремонту нових моделей телефонів. Курс проводили в іншому місті, компанія оплачувала дорогу й проживання.

— Якщо складеш підсумковий тест, підвищимо ставку, — сказав керівник. — Можеш потім навчати новачків.

Я погодився відразу. Така можливість траплялася вперше.

Увечері розповів Аліні.

— Коли їхати? — запитала вона.

— Наступної суботи.

Вона опустила очі.

— Щось не так?

— Ні. Вітаю.

— Аліно.

— Що?

— Ти засмутилася.

— Ми домовилися провести той день разом.

Я згадав: минув би рівно місяць після нашого примирення. Аліна запропонувала поїхати за місто, але ми ще нічого не бронювали.

— Перенесемо на наступний тиждень.

— Звичайно. Робота важливіша.

— Це навчання буває раз на рік.

— Я ж не забороняю.

— Тоді чому говориш таким тоном?

— Яким?

Розмова пішла знайомим колом. Аліна повторювала, що рада за мене й нічого не вимагає. Я доводив, що вона має право засмутитися, але не робити мене винним. Урешті вона заплакала.

— Я хотіла, щоб цей день був важливим для нас обох, — сказала вона. — Після всього думала, що ми відзначимо новий початок.

— Відзначимо пізніше.

— Пізніше завжди знаходиться щось важливіше.

Це було несправедливо. Я переносив робочі зміни, допомагав їй із курсами, годинами слухав після зустрічей із психологинею. Але замість того щоб згадати це, почав шукати спосіб не їхати.

Наступного ранку сказав керівникові, що маю сімейні обставини.

— У тебе ж немає дітей, — здивувався він.

— Мамі потрібна допомога.

Це була моя брехня. Невелика й зручна. Я використав маму, бо знав: її потреби ніхто не стане перевіряти.

Керівник запропонував місце іншому майстрові. Той погодився.

Я написав Аліні, що залишаюся.

«Ти серйозно? Не треба було через мене».

«Я сам вирішив».

«Точно?»

«Так».

Вона надіслала сердечко. Я дивився на нього й переконував себе, що зробив вибір дорослої людини, яка ставить стосунки вище за кар’єру.

У п’ятницю, напередодні нашої поїздки, Аліна зателефонувала.

— У мами підскочив тиск. Я залишуся з нею на вихідні.

— Їй потрібен лікар?

— Вона вже викликала сімейну лікарку. Нічого критичного, але саму не залишу.

— Я можу приїхати.

— Тато вдома. Вони знову сваряться, краще не треба.

— Тоді перенесемо.

— Ти не сердишся?

— Ні.

Я сердився. Не через хворобу Світлани, а через курс, від якого відмовився. Проте сказати це означало б визнати: я зробив не вільний вибір, а поступку, на яку мене ніхто прямо не змушував.