Розділ 7. Дванадцять днів без неї

Аліна тримала мене за руку так, наче мовчання вже було згодою залишитися.

Я обережно вивільнив долоню.

— Не треба.

— Чого не треба?

— Робити вигляд, що ми домовилися.

— Ти ж не сказав, що все скінчено.

— Кажу зараз.

Вона дивилася на мене, не кліпаючи. За її спиною відчинилися автоматичні двері торговельного центру, випустили кількох людей і знову зачинилися.

— Через одну помилку? — запитала вона.

— Це не одна помилка.

— Я заплуталася між минулим і майбутнім. Хіба такого ні з ким не буває?

— Буває. Але ти три місяці брехала нам обом.

— Тарас бреше довше.

— Я не зустрічаюся з Тарасом.

Вона стиснула губи. Кілька секунд здавалося, що зараз скаже щось різке. Натомість голос став тихим.

— Ти обіцяв не йти, коли дізнаєшся, яка я насправді.

— Я обіцяв спробувати після історії з віком. Тоді ще не знав про нього.

— Отже, твої обіцянки діють лише за зручних умов.

— Вони діють, поки я знаю, на що погоджуюся.

— Гарна відповідь. Сергій підказав?

Я здивувався.

— До чого тут Сергій?

— Він із першого дня був проти мене.

— Він тебе майже не знає.

— Зате має на тебе вплив.

Ще вчора я почав би захищати друга, пояснювати кожну нашу розмову й доводити, що рішення моє. Тепер упізнав напрямок, у який Аліна намагалася повернути розмову.

— Я йду додому, — сказав я.

— Якщо зараз підеш, назад дороги не буде.

— Добре.

Вона не чекала цієї відповіді.

— Тобі байдуже?

— Ні.

— Тоді як можеш так спокійно піти?

— Я не спокійний.

Я розвернувся. Аліна покликала мене двічі, але не наздогнала.

До зупинки було сім хвилин. Я пройшов їх швидко, не озираючись. Уже в автобусі перевірив телефон. Від неї не було нічого, і це вдарило сильніше, ніж якби надійшло десять повідомлень.

Удома я замкнувся у ванній, увімкнув воду й довго сидів на краю порожньої ванни. Хотілося плакати, проте сліз не було. У голові повторювалися уривки розмов: «Це було до нас», «Ми не говорили про винятковість», «Якщо підеш, назад дороги не буде».

Я відкривав календар і звіряв дати. Двадцять дев’ятого серпня ми познайомилися. Сьомого вересня вона назвала мене своїм хлопцем. Чотирнадцятого поїхала з Тарасом на озеро. Двадцять першого я переказав гроші на ліки для матері. П’ятого жовтня Аліна була з Тарасом на дні народження батька. Кожна дата мала повідомлення, фотографію або банківську операцію.

Я більше не міг сказати собі, що неправильно зрозумів.

З ванної мене покликав Назар.

— Андрію, ти там заснув?

— Уже виходжу.

Перед дзеркалом я вмився холодною водою. Обличчя виглядало звичайно. Мене дратувало, що після такого вечора людина може мати такий самий вигляд, як учора.

За вечерею мама не питала про Аліну. Соломія розповідала про вчительку, Матвій просив передати сіль, Назар сперечався з Богданом через навушники. Я слухав їх і вперше за кілька місяців не тримав телефон біля тарілки.

— Ви розійшлися? — запитав Богдан, коли молодші пішли.

— Так.

— Остаточно?

— А буває якось інакше?

Він подивився на маму, але вона не втрутилася.

— Ви вже сварилися, — сказав брат. — Ти ходиш похмурий, потім вона дзвонить, і ти їдеш.

— Цього разу не поїду.

Він кивнув, але я побачив, що не повірив.

Перше повідомлення від Аліни прийшло о другій ночі.

«Дякую, що хоча б сказав в обличчя».

За десять хвилин:

«Я видалю твій номер. Не хвилюйся».

Ще за годину:

«Тарас уже задоволений? Ви цього хотіли?»

Я не відповів. Вимкнув телефон і поклав у шухляду, але до ранку майже не спав.

Наступного дня вона не написала. Я працював швидко й зосереджено, закрив усі відкладені замовлення, навів лад на столі. Сергій кілька разів дивився на мене, проте мовчав.

Ближче до обіду я сам сказав:

— Ми розійшлися.

— Зрозумів.

— Звідки?

— Ти сьогодні жодного разу не перевірив телефон.

— Це добре.

— Напевно.

— Можеш сказати, що попереджав.

— Навіщо?

— Не знаю. Люди люблять мати рацію.

Сергій відклав інструмент.

— Я хотів, щоб тобі було добре, а не щоб мені дали медаль за правильний прогноз.

Від його нормального тону стало нестерпно. Якби він дорікнув, я міг би сперечатися. Натомість він просто залишив поруч пляшку води й повернувся до роботи.

У перші три дні я дотримувався правила: не писати, не телефонувати, не дивитися її сторінки. Правило було простим тільки на словах. Я помічав кожну годину, коли ми раніше розмовляли. О дев’ятій чекав ранкового привітання. О першій хотів запитати, чи вона поїла. Після роботи машинально дивився в бік виходу, де вона іноді чекала.

Мозок не цікавило, що сталося. Він вимагав звичного порядку.

На четвертий день Аліна змінила фотографію профілю. Я дізнався про це, хоча нібито не заходив на її сторінку. Побачив маленьке зображення біля старого листування. На фото вона усміхалася в тій самій білій сукні з дня народження Ігоря. Тараса поруч не було — кадр обрізали по її плечу.

Я збільшив фотографію. Потім розсердився на себе й закрив застосунок.

Увечері подзвонила Світлана.

— Андрію, вибач, що турбую.

— Щось сталося?

— Не знаю, чи маю право втручатися.

Вона зробила паузу, залишаючи мені можливість попросити продовжити. Я попросив.

— Аліна майже не виходить із кімнати. Не їсть. Сьогодні пропустила заняття.

— Мені шкода.

— Вона наробила дурниць. Я не виправдовую. Але ви обоє молоді, можна хоча б поговорити без сторонніх.

— Ми говорили.

— Поруч був Тарас.

— Потім ми говорили вдвох.

— Вона сказала, що ти не дав пояснити.

Я сів на край ліжка.

— Світлано Вікторівно, Аліна зустрічалася з нами одночасно. Вона це визнала.