Розділ 6. Двоє одночасно

Я подзвонив Тарасові о дев’ятій ранку.

До цього двічі набирав номер і скидав до першого гудка. Утретє він відповів майже одразу.

— Слухаю.

— Мене звати Андрій. Я знайомий Аліни.

На тому кінці запала тиша.

— Знайомий із сервісного центру?

— Вона так мене називала?

— А як я мав назвати чоловіка, який постійно їй телефонує?

— Її хлопцем.

Тарас видихнув, наче почув не новину, а підтвердження того, що вже підозрював.

— Давно?

— Три місяці.

— Зустрінемося.

Він назвав кав’ярню неподалік вокзалу й запропонував одинадцяту. Я погодився, хоча до останнього не був певен, що прийду.

Аліна написала за двадцять хвилин до зустрічі:

«Доброго ранку. Можемо спокійно поговорити?»

Я не відповів.

«Мама сказала, що дзвонила тобі. Не сердься на неї. Вона хотіла допомогти».

Потім:

«Ти подзвонив Тарасові?»

Вона не могла знати. Ігор стояв поруч, коли давав номер, але я подзвонив лише вранці. Тарас міг одразу повідомити їй. Від цієї думки стало важко дихати.

Я вимкнув звук і зайшов до кав’ярні.

Біля вікна сидів хлопець і постукував пальцями по столу. Побачивши мене, він підняв руку. Звичайний хлопець мого віку: коротка стрижка, темна куртка, подряпина на зап’ясті. Я чекав побачити когось, чия небезпека буде помітна відразу. Натомість переді мною була людина, яка виглядала так само невиспаною, як я.

— Андрій? — запитав він.

Я сів навпроти.

— Ти сказав їй, що я телефонував?

— Ні. Вона написала сама. Запитала, чи не дзвонив мені якийсь незнайомий номер.

— Коли?

Тарас показав екран. Повідомлення від Аліни надійшло за чотири хвилини після нашої розмови. Можливо, після розмови з батьком вона сама здогадалася, кому я можу зателефонувати. Я вже не хотів вигадувати пояснення.

— Ви зараз разом? — запитав я.

— Вона каже, що так.

— Коли востаннє казала?

— Учора ввечері.

Я дістав телефон і відкрив її останнє «Я тебе люблю». Воно прийшло майже в той самий час.

Тарас глянув на повідомлення й відсунувся.

— Покажи дату, — попросив він.

Я показав.

Він відкрив своє листування. Учора о двадцять другій сорок сім Аліна написала йому: «Ти єдиний, хто знає мене справжню. Пробач за все».

Моє повідомлення було надіслане о двадцять другій п’ятдесят дві.

Між нами було п’ять хвилин.

— Це можна підробити, — сказав я.

Тарас гірко всміхнувся.

— Вона попередила?

— Що ти можеш показати старе листування або підробити нове.

— Мені сказала те саме про тебе. Що ти ремонтував її телефон і міг установити програму, яка читає повідомлення.

Я ніколи не встановлював нічого без дозволу клієнта. Саме це звинувачення боліло майже сильніше за зраду: Аліна взяла мою роботу, якою я пишався, й зробила з неї доказ небезпеки.

— Вона казала, що я переслідую її? — запитав я.

— Що ти чекаєш біля курсів, приїздиш без запрошення, переказуєш гроші, а потім вимагаєш звіту.

У кожній фразі була частина правди. Я справді чекав біля курсів. Приїздив без прямого запрошення, коли привозив вечерю. Переказував гроші. Не вимагав звіту, але запитував, чи дійшли ліки до матері. Достатньо було змінити наголос, і турбота ставала контролем.

— Чому ти вважав себе її хлопцем? — запитав я.

— Бо ми не розходилися.

— Вона сказала, що ви кілька разів зустрічалися й давно закінчили.

— Ми разом із п’ятнадцяти років. Так, розходилися. Востаннє — у травні. У червні помирилися.

Я познайомився з Аліною наприкінці серпня.

— У вересні ви були разом?

— Так.

— У жовтні?

— Так.

— На день народження її батька прийшли разом?

— Я забрав її від тітки. Купили подарунок і поїхали до батьків.

— Є фотографії?

Тарас знайшов знімок. Аліна стояла поруч із ним, притулившись плечем. На ній була біла сукня, яку я допомагав обирати. Вона надіслала мені дві фотографії з примірочної й запитала, яка краща. Того вечора сказала, що йде на день народження подруги.

На іншій світлині Тарас цілував її у скроню. Дата збігалася.

Я збільшив зображення, перевірив деталі, хоча розумів, що це безглуздо. Хотілося знайти монтаж, старий календар на стіні, будь-яку похибку.

— Надішли мені, — сказав я.

— Навіщо?

— Хочу запитати її.

— Вона скаже, що ми вже розійшлися й я змусив її сфотографуватися.

— Можливо, так і було.

Тарас подивився на мене без насмішки.

— Ти завжди знаходиш за неї пояснення?

Запитання прозвучало майже так само, як слова Сергія.

— Я не знаю тебе, — відповів я. — Вона розповідала, що ти перевіряв її телефон і контролював, із ким вона бачиться.

— Перевіряв.

Я не чекав прямого зізнання.

— Чому?

— Бо ловив на брехні. Спочатку один раз, потім другий. Думав, якщо знатиму пароль, вона не зможе обманути.

— Це не дає права читати чуже листування.

— Не дає. Я поводився огидно. А потім почувався божевільним, бо кожна перевірка щось знаходила.

— І ти залишався.

— Як бачиш.

Я хотів зневажати його. Це було б зручно: зробити Тараса ревнивим переслідувачем і відкинути все, що він показав. Але він не виправдовував себе й не намагався здаватися кращим. У його помилках було те, чого я не чув від Аліни, — чітке визнання без «але».

Офіціантка принесла дві кави. Тарас замовив їх, поки я переглядав фотографії. Тарас посунув одну чашку до мене.

— Вона брала в тебе гроші? — запитав він.

— Це не твоя справа.

— Отже, брала.

— Я сам допомагав.

— Я теж сам. Оплачував курси, оренду квартири тітки. Потім вона сказала, що матері потрібне обстеження в Італії.

— Світлана нікуди не їздила. Вчора вона сказала, що була в Італії лише десять років тому.