Розділ 5. Живий батько

Я стояв, не знаючи, що відповісти на запрошення. Світлана показала на сусідній будинок. Біля його під’їзду з’явився чоловік у домашній футболці й спортивних штанах та рушив до нас.

— Чого ви стоїте? — запитав він. — Вечеря холоне.

Аліна мовчала.

— Це Андрій, — сказала Світлана. — А це Ігор, батько Аліни.

Чоловік простягнув руку.

— Нарешті побачив загадкового Андрія. Заходь.

Я не потиснув її.

— Аліно, можна тебе на хвилину?

— Удома поговоримо, — швидко відповіла вона.

— Ти сказала, що батько помер.

Світлана опустила пакети на лавку. Ігор подивився спочатку на доньку, потім на мене.

— Що вона сказала?

— Тату, не зараз.

— Саме зараз, — відповів я. — Твоя мама п’ять років нібито працювала в Італії. Батько помер, коли тобі було дванадцять. Ти жила сама у квартирі тітки.

Світлана повільно повернулася до доньки.

— Навіщо ти це вигадала?

— Нічого я не вигадувала. Просто не хотіла розповідати про сім’ю.

— Ти сказала, що людина померла, — нагадав я.

Ігор коротко засміявся, але відразу замовк.

— Приємно дізнатися.

Аліна взяла мене за лікоть.

— Ходімо нагору. Я поясню.

— Ти вже пояснювала вік, навчання, прізвище й Тараса.

Почувши ім’я Тараса, її батько насупився.

— А він тут до чого?

— Ні до чого, — сказала Аліна. — Андрій усе неправильно зрозумів.

— Тоді поясни правильно, — попросив я.

На вулиці почали озиратися люди. Світлана підняла пакети.

— Заходимо. Не будемо влаштовувати виставу перед сусідами.

Я мав піти. Замість цього пішов за ними, бо знову хотів отримати пояснення, яке поставить усе на місце.

Квартира, куди ми зайшли, була не тією, де Аліна запрошувала мене раніше. На стінах висіли сімейні фотографії. На більшості були вона, Світлана й Ігор. Знімки охоплювали роки, протягом яких мати нібито жила за кордоном, а батька вже не мало бути серед живих.

— Це ваша квартира? — запитав я.

— Наша, — відповіла Світлана. — Аліна живе тут. Іноді залишається в моєї сестри, коли хоче побути сама.

Отже, квартира тітки справді існувала. Неправдою було лише те, що Аліна мешкала там постійно.

Ігор сів за стіл.

— Може, хтось пояснить, що відбувається?

— Ми з Андрієм познайомилися на курсах, — почала Аліна. — Я не хотіла відразу розповідати все про родину.

— Тому поховала мене? — запитав батько.

— Ти сам казав, що не хочеш втручатися в моє життя.

— Не втручатися і померти — різні речі.

Світлана поставила переді мною тарілку, хоча я не просив.

— Поїж, а потім розберемося спокійно.

— Я не голодний.

— На порожній шлунок усі говорять зайве.

Вона поводилася так, наче звичайна вечеря могла зробити ситуацію менш дивною. Я сів тільки тому, що не хотів продовжувати розмову стоячи.

— Ви працювали в Італії? — запитав я.

— Десять років тому, три місяці, — відповіла Світлана. — Не підійшла робота, повернулася.

— Аліна казала, що ви там п’ять років.

— Я не казала «п’ять років безперервно», — втрутилася вона.

— Казала.

— Можливо, ти не так зрозумів.

Я дістав телефон і знайшов повідомлення, у якому Аліна писала: «Мама п’ятий рік в Італії. Бачимося лише по відео».

Вона прочитала й відсунула телефон.

— Добре. Збрехала.

— Навіщо?

— Не хотіла, щоб ти знайомився з ними.

— Чому?

— Бо вони все псують.

— Аліно, — обурилася мати.

— Це правда. Тато контролює, з ким я зустрічаюся. Ти розповідаєш йому кожну дрібницю.

— Тобі вісімнадцять і ти живеш у нашій квартирі, — сказав Ігор. — Я маю право знати, хто приходить уночі.

Аліна подивилася на мене.

— Бачиш? Саме тому я мовчала. Вони ставляться до мене як до дитини.

Я вже чув це пояснення. Воно стосувалося віку, навчання, квартири й тепер батьків.

— Можна було сказати, що не готова знайомити, — відповів я. — Не обов’язково вигадувати смерть батька.

— Ти б постійно питав.

— Можливо. Але це не виправдовує брехні.

Світлана сіла поруч.

— Андрію, вона боялася тебе втратити. Це не означає, що не довіряє. Навпаки, ти став їй дуже важливим.

Я подивився на жінку, яка щойно дізналася, що донька вигадала для неї п’ятирічне життя в Італії. Світлана вже не вимагала правди. Вона допомагала Аліні зробити брехню менш небезпечною.

— Ви знали про мене? — запитав я.

— Звичайно. Аліна багато розповідала.

— Знали, що мені двадцять?

— Так.

— І що вона назвала інший вік?

Світлана глянула на доньку.

— Про це дізналася недавно.

— Коли саме?

— Не пам’ятаю. Кілька тижнів тому.

— І не порадили сказати правду?

— Порадила. Але не можу змусити дорослу доньку.

Ігор відсунув тарілку.

— Мене в ці ігри не вплутуйте. Вона бреше, бо їй усі дозволяють.

— Ти майже не береш участі в її житті, — різко сказала Світлана.

— Бо будь-яка моя вимога перетворюється на насильство й контроль.

— Не починайте, — попросила Аліна.

Батьки замовкли. Я побачив знайому схему: варто Аліні показати, що вона засмучена, як усі навколо змінювали тему.

— Я піду, — сказав я.

Вона підвелася.

— Проведу.

— Не треба.

— Андрію, будь ласка.

У коридорі Аліна зачинила двері до кухні.

— Я хотіла сама все розповісти.

— Ти так казала про вік.

— Я не знала як.

— Почати можна було зі слів «мій батько живий».

— Ти знущаєшся.

— Ні. Намагаюся зрозуміти, чому людина, з якою я зустрічаюся, вигадала іншу біографію.

— Бо моя справжня сім’я соромна.

— Звичайна квартира, вечеря й батьки, які сперечаються, — це не сором.

— Ти не знаєш, як вони поводяться без сторонніх.