Розділ 4. Їй не двадцять один

Я тримав паспорт Аліни й тричі перечитував дату народження.

Двадцять сьоме серпня 2004 року.

Помилки не було. Не могла помилитися й вона, коли назвала для замовлення 2001 рік. Аліна свідомо додала собі три роки.

Я поклав паспорт назад, застебнув сумку й написав:

«Документи привезли. Коли забереш?»

Вона відповіла майже відразу:

«Можеш привезти ввечері? Я жахливо почуваюся».

«Приїду о сьомій».

До кінця зміни я ремонтував телефони й подумки складав запитання. Хотів говорити спокійно. Не знав лише, з якого почати: чому вона збрехала чи скільки ще неправди я не помітив.

— Щось сталося? — запитав Сергій.

— Аліні вісімнадцять.

— А скільки мало бути?

— Двадцять один.

Він відклав викрутку.

— Ти бачив документ?

— Паспорт.

— Може, вона невдало пожартувала?

— Три місяці?

— Тоді ні.

— Я записав неправдиву дату в систему. Вона сама її продиктувала.

— Запитай навіщо.

— І що змінить пояснення?

— Не знаю. Але ти все одно запитаєш.

Сергій знав мене достатньо добре. Я не міг поставити крапку, поки не розумів причини.

Аліна відчинила двері в домашньому одязі. Волосся було зібране, на обличчі не було косметики.

— Заходь. Я чай зробила.

— Не треба.

Я простягнув сумку.

— Усе на місці?

— Так.

Вона зазирнула всередину й відразу зрозуміла. Побачила паспорт зверху, потім подивилася на мене.

— Ти відкривав?

— Кур’єр попросив перевірити, чи документ усередині.

— І ти прочитав дату.

— Так.

Аліна зачинила двері й пройшла до кухні.

— Я збиралася сказати.

— Коли?

— Не знаю. Коли була б готова.

— Ти сказала, що тобі двадцять один, на нашій першій прогулянці.

— Я боялася, що ти не захочеш спілкуватися з молодшою.

— Ти навіть не знала, чи захочу спілкуватися взагалі.

— Саме тому.

— Не розумію.

Вона сіла за стіл.

— До мене постійно ставляться як до дитини. Я хотіла хоча б раз познайомитися з людиною, яка не дивитиметься зверхньо.

— Я б не дивився зверхньо.

— Ти не можеш цього знати.

— Ти теж не могла. Тому вигадала інший вік.

— Так.

Вона не сперечалася, і я на мить розгубився: готувався до заперечень.

— Чому не сказала потім?

— Що довше мовчала, то страшніше було.

— Ти не просто мовчала. Учора продиктувала неправдивий рік.

Аліна опустила очі.

— Я запанікувала.

— Ми три місяці разом.

— Знаю.

— Я розповів тобі все про родину, роботу, батька. А ти збрехала навіть про прізвище.

— Мороз справді прізвище мами.

— Мама нібито живе в Італії.

— Так.

— Це правда?

Вона різко підняла голову.

— Тепер ти сумніватимешся в кожному слові?

— Я щойно побачив справжню дату у твоєму паспорті.

— І вирішив, що все моє життя вигадане?

— Я запитав про маму.

— Вона в Італії. Можеш перевірити, якщо так хочеться.

— Як?

— Подзвонити їй.

— Дай номер.

Аліна взяла телефон, але не розблокувала.

— Вона працює. Не відповідатиме.

— Напиши, що ми зателефонуємо пізніше.

— Ти серйозно збираєшся допитувати мою матір через мій вік?

— Я хочу зрозуміти, що є правдою.

— Тобто не віриш мені.

— Після сьогоднішнього — не повністю.

Вона встала.

— Тоді навіщо ми разом?

— Саме це намагаюся вирішити.

Аліна відвернулася. Її плечі затремтіли. Спочатку я подумав, що вона сердиться, але почув плач.

— Я знала, що так буде, — сказала вона. — Щойно ти побачиш справжню мене, одразу підеш.

— Я ще нікуди не пішов.

— Але вже дивишся так, наче я злочинниця.

— Ти брехала мені три місяці.

— Про цифру в паспорті. Я не зраджувала й не використовувала тебе.

Згадка про зраду прозвучала недоречно. Я подумав про Тараса, але не хотів змішувати все в одну сварку.

— Мені треба час.

— Звичайно. Іди. Я звикла, що люди йдуть.

Вона сказала це тихо, без докору. Я вже тримався за ручку дверей, але зупинився.

— Не роби так.

— Як?

— Не перетворюй моє право подумати на те, що я тебе кидаю.

— Я нічого не перетворюю.

— Ти сказала, що всі йдуть.

— Бо це правда.

Я залишився.

Ми сиділи на кухні майже до опівночі. Аліна розповідала, що однокласники постійно висміювали її, бо вона виглядала молодшою. Казала, що попередній хлопець називав її дурною дитиною й ухвалював усі рішення за неї.

— Я хотіла, щоб ти спочатку побачив людину, а не дату народження.

— Чому додала саме три роки?

— Сказала перше, що спало на думку.

— Але потім запам’ятала вигаданий рік.

— Бо боялася втратити тебе.

Ця відповідь подіяла на мене сильніше за решту. Я не хотів бути людиною, через страх перед якою потрібно брехати.

— Більше жодних вигадок, — сказав я.

— Жодних.

— Навіть якщо думаєш, що правда мені не сподобається.

— Обіцяю.

— І про Тараса теж.

Аліна витерла очі.

— Що саме про нього?

— Ким він був для тебе?

— Ми кілька разів зустрічалися. Нічого серйозного.

— Це той хлопець, який тебе контролював?

Вона замислилася лише на мить.

— Так.

— Чому називала одногрупником?

— Бо не хотіла, щоб ти ревнував.

— Він досі хоче повернутися?

— Можливо. Але я не хочу.

— Чому не заблокуєш?

— Боюся, що прийде додому. Краще іноді відповідати спокійно.

Пояснення звучало правдоподібно. Якщо Тарас справді контролював її, я не мав права вимагати дій, які могли налякати її ще більше.

Я запропонував допомогти, якщо він погрожуватиме. Аліна подякувала й попросила ніколи не говорити з ним самостійно.