Розділ 3. Маленькі неточності

Повідомлення від Тараса залишалося на екрані лише кілька секунд, але я запам’ятав його дослівно.

«Ти обіцяла, що сьогодні будеш тільки зі мною».

Коли Аліна повернулася з ванної, я сидів на краю дивана. Її телефон лежав там само, де вона його залишила.

— Хто такий Тарас?

Вона зупинилася, витираючи волосся рушником.

— Я ж казала. Колишній одногрупник.

— Він написав, що ти обіцяла бути сьогодні тільки з ним.

— Ти читав мої повідомлення?

— Воно з’явилося на екрані.

— І ти вирішив скористатися нагодою?

— Я не торкався телефона.

Аліна взяла його, швидко переглянула повідомлення й похитала головою.

— Він просив допомогти з роботою. Я сказала, що, можливо, матиму час. Потім домовилася з тобою й відмовила. Тарас образився.

— Чому написав «тільки зі мною»?

— Бо не вміє нормально висловлюватися. Андрію, це справді треба обговорювати?

— Мені дивно.

— Що саме? Що в мене є знайомі чоловіки?

— Що він пише тобі так, наче ви домовлялися про побачення.

Вона відклала рушник.

— Якщо вже не довіряєш, читай усе листування.

Аліна простягнула мені розблокований телефон. Я не взяв.

— Не хочу читати.

— Чому? Боїшся не знайти доказів?

— Я не шукаю доказів.

— Тоді повір моїй відповіді.

Вона сіла у крісло й відвернулася до вікна. За кілька хвилин я вже пояснював, що не хотів її контролювати. Аліна мовчала, поки я не пообіцяв більше не ставити запитань через випадково побачені повідомлення.

— Я просто не витримаю ще одних стосунків із перевірками, — сказала вона. — Краще одразу розійтися.

— Я не хочу розходитися.

— Тоді не поводься як він.

Вона не назвала імені колишнього, але я зрозумів, що йдеться про ревнивого хлопця з її розповіді.

Того вечора я пішов пізніше, ніж планував. Біля будинку темної машини вже не було.

Наступні кілька днів Аліна відповідала коротко. Не пропонувала зустрітися, хоча раніше писала першою щоранку. Я відчував, що мене карають, але не міг пояснити за що. Формально вона нічого поганого не робила. Була зайнята, втомлена, мала право на власний час.

На четвертий день я приїхав із вечерею.

— Я не просила, — сказала Аліна, відчиняючи двері.

— Знаю.

— А якщо мене не було б удома?

— Поїхав би назад.

Вона подивилася на пакет.

— Що там?

— Локшина й салат.

— Заходь.

Ми поїли на кухні. Аліна розговорилася, почала жартувати й торкатися моєї руки. Наприкінці вечора сказала, що сумувала за мною.

Я сприйняв це як примирення. Не помітив, що для нього не знадобилося ані чесної відповіді про Тараса, ані вибачення за кілька днів мовчання. Достатньо було, щоб я приїхав першим.

Упродовж наступного місяця виникали інші неточності.

На мамин день народження я запросив Аліну до нас. Вона погодилася, але за день до свята написала, що не прийде, бо погано почувається. Я запропонував привезти ліки. Вона відмовилася й перестала відповідати.

Увечері я побачив у її подруги фотографію з кафе. На задньому плані сиділа Аліна. Обличчя було видно нечітко, але зелене пальто й сережки я впізнав.

Наступного дня вона пояснила, що фотографію зробили раніше.

— Подруга виставила старий знімок, — сказала Аліна. — Ти міг просто запитати, а не мовчки робити висновки.

— Я й запитую.

— Уже після того, як вирішив, що я збрехала.

Вона відкрила сторінку подруги й показала, що допис справді не містив дати знімання. Цього виявилося достатньо, щоб я засумнівався у власних очах.

Через тиждень та сама подруга випадково згадала в коментарі, що святкувала в кафе саме того вечора. Коли я показав Аліні, вона відповіла, що зайшла лише на десять хвилин, бо подрузі була потрібна підтримка.

— Чому одразу не сказала?

— Бо знала, що ти образишся через свято матері.

— Я б зрозумів правду.

— Зараз ти так кажеш.

Ми посварилися. За годину Аліна написала, що не заслуговує на стосунки й постійно все псує. Я почав її заспокоювати. Урешті питання вже полягало не в тому, чому вона збрехала, а в тому, чи зможу я переконати її не називати себе поганою.

Після цього Аліна два тижні поводилася бездоганно. Приїхала до мами з квітами, вибачилася за пропущене свято й допомогла Соломії з оформленням шкільної презентації. Мама прийняла її тепло.

Я подумав, що складність подолано. Не розумів, що вже звик оцінювати стосунки короткими відрізками між наступними проблемами.

Аліна розповідала, що складає іспит у п’ятницю, але в четвер називала викладача, з яким нібито вже посварилася через оцінку. Казала, що ніколи не була у Львові, а потім згадувала кав’ярню біля площі Ринок. Пояснювала, що живе у тітчиній квартирі сама, але кілька разів не дозволяла мені зайти, бо «родичі вирішили переночувати».

Кожна суперечність мала окреме пояснення.

Іспит перенесли. У Львові вона була зовсім малою й забула. Родичі приїздили без попередження. Тарас продовжував писати, бо був нав’язливим і не розумів відмов.

Якщо розглядати кожну історію окремо, вона могла бути правдивою. Разом ці історії вже не здавалися випадковими, але я щоразу розбирав лише одну з них.

Одного вечора ми домовилися зустрітися після моєї роботи. Аліна мала чекати біля торговельного центру. Коли я приїхав, її не було.

«Ти де?» — написав я.

Вона прочитала повідомлення, але не відповіла.

Я зачекав двадцять хвилин і подзвонив. Виклик відхилили.

Ще за пів години Аліна написала:

«Вибач. Мамі стало погано. Говорила з нею».

Я одразу перестав сердитися.

«Що сталося?»

«Тиск. Вона сама в чужій країні. Я не можу зараз говорити».

Наступного ранку я купив ліки, які, за словами Аліни, були потрібні її матері, й передав гроші на міжнародну доставку. Вона довго відмовлялася, а потім прийняла допомогу.