Розділ 2. Дівчина, яка знала відповіді

На друге заняття Аліна прийшла раніше за мене.

На столі біля мого звичного місця стояли дві паперові склянки. Вона підсунула одну до мене.

— Без цукру, з молоком.

— Звідки знаєш?

— Минулого разу ти купував таку в автоматі.

Я не пам’ятав, щоб вона дивилася. Мені сподобалося, що хтось помітив таку дрібницю.

— Дякую.

— Тепер ми розрахувалися за папір.

— Ти переплатила.

— Решту залиш собі.

Вона усміхнулася й відкрила підручник.

Аліна говорила легко, але уважно слухала відповіді. Під час перерви запитала, де я працюю, чому вивчаю польську й чи подобається мені ремонтувати чужі телефони.

— Подобається знаходити причину, — відповів я. — Людина приносить річ і каже, що вона просто перестала працювати. Але завжди є конкретна несправність.

— І ти завжди її знаходиш?

— Майже.

— Я б хотіла так із людьми.

— Люди складніші.

— Не впевнена. Іноді вони просто не хочуть казати, що зламалося.

Тоді ця фраза здалася мені розумною. Значно пізніше я зрозумів, що Аліна часто говорила про себе правду так, щоб я не впізнав її вчасно.

Після заняття ми пішли до зупинки. Дощ почався раптово. Я розкрив парасолю, і Аліна стала поруч. Від неї пахло цитрусовими парфумами й мокрим волоссям.

— Тобі далеко? — запитав я.

— На інший кінець міста.

— Можу провести до метро.

— Ти й так ідеш у той бік?

Насправді моя зупинка була навпроти.

— Майже.

Вона подивилася на мене й усміхнулася.

— Ти не вмієш брехати.

— Я й не брешу. До метро справді недалеко.

— Добре. Ходімо.

Ми проговорили майже годину. Аліна розповіла, що навчається дистанційно на дизайні, підробляє веденням сторінок у соціальних мережах і планує переїхати до Кракова.

— Скільки тобі? — запитала вона.

— Двадцять.

— Молодший, ніж я думала.

— А тобі?

— Двадцять один.

Вона відповіла без паузи. Я не мав причини сумніватися.

Аліна сказала, що живе сама у квартирі тітки. Її мати нібито п’ять років працювала доглядальницею в Італії, а батько помер, коли Аліні було дванадцять.

— Співчуваю, — сказав я.

— Не треба. Я майже його не пам’ятаю.

— Мій теж пішов.

— Помер?

— Ні. Просто вирішив, що без нас краще.

Я рідко розповідав про батька людям, яких майже не знав. Аліна не почала жаліти. Запитала, скільки в мене братів і сестер, як їх звати, хто на кого схожий.

Я показав сімейну фотографію. Вона одразу запам’ятала імена.

— Ти дуже схожий на маму, — сказала Аліна.

— Усі так кажуть.

— І ти найстарший.

— Це видно?

— Ти говориш про них так, наче відповідаєш за кожного.

Мене здивувало, як швидко вона це помітила.

Біля метро ми обмінялися номерами. Дорогою додому Аліна написала першою:

«Дякую, що провів. Сподіваюся, ти не дуже промок через мою впертість».

Я відповів, що все гаразд.

«Ти завжди кажеш, що все гаразд?»

«Коли все гаразд».

«Не вірю».

Після цього ми листувалися до другої ночі.

Наступні кілька днів я прокидався від її повідомлень і засинав, перечитуючи їх. Аліна питала, чи я поїв, як минула зміна, чи одужав Назар. Коли в Соломії була контрольна, вона вранці побажала їй успіху, хоча бачила сестру лише на фотографії.

Я не звик, що хтось пам’ятає подробиці мого життя без нагадування.

Одного вечора мама попросила мене забрати Назара зі школи. Я мав зустрітися з Аліною, тому написав, що запізнюся щонайменше на годину.

Вона відповіла:

«Звичайно. Родина важливіша».

Я перечитав повідомлення кілька разів. У словах не було прямого докору, але мені здалося, що Аліна образилася.

«Можемо зустрітися пізніше».

«Не треба. Ти втомишся».

«Не втомлюся».

«Андрію, я не хочу, щоб ти щось робив через почуття провини».

Саме після цієї фрази я відчув провину. Попросив Богдана забрати Назара, хоча брат готувався до контрольної, і приїхав до Аліни вчасно.

— Ти ж мав допомогти мамі, — сказала вона.

— Домовився з Богданом.

— Через мене?

— Ні. Я сам вирішив.

Аліна обійняла мене.

— Мені так пощастило з тобою.

Тоді я справді вважав рішення власним. Вона не просила відмовитися від допомоги родині. Навіть нагадувала, що мама важливіша. Проте розмова була побудована так, що єдиним способом довести свої почуття став приїзд до неї.

Згодом такі ситуації повторювалися. Якщо я працював допізна, Аліна писала, що все розуміє і не хоче заважати моєму життю. Якщо зустрічався із Сергієм, бажала добре провести вечір, а потім зникала до наступного дня. Якщо не міг оплатити таксі, повідомляла, що піде додому пішки, бо свіже повітря корисне.

Я сам скасовував справи, їхав до неї й переказував гроші. Аліна щоразу запитувала, чи я впевнений. Я відповідав, що впевнений, бо не хотів визнавати: її розчарування керує мною краще за пряме прохання.

Наше перше справжнє побачення відбулося в суботу. Ми пішли на виставку сучасної фотографії, яку обрала Аліна. Половини робіт я не розумів, але вона не насміхалася. Пояснювала, що бачить сама, а потім просила мою думку.

Біля одного знімка ми сперечалися хвилин десять. На ньому була порожня кухня після переїзду.

— Тут про свободу, — сказала Аліна.

— Чому?

— Люди поїхали. У них почнеться інше життя.

— Можливо, їх виселили.

— Ти завжди шукаєш найгірший варіант?

— Реалістичний.

— Ні. Той, у якому треба когось рятувати.

Я засміявся.

— Від порожньої кухні?

— Від усього.

Після виставки ми зайшли до кав’ярні. Коли принесли рахунок, Аліна потягнулася до сумки.

— Я заплачу, — сказав я.

— Навпіл.

— Я запросив.

— Виставку обрала я.

Ми сперечалися, доки офіціант не почав усміхатися. Зрештою я оплатив каву, Аліна — квитки.