Розділ 12

Інтерлюдія.

У невеликій, затишній кімнаті ельфійської торгової крамниці, освітленій м’яким світлом магічних світильників, двоє ельфів уважно розглядали рубін, що лежав на оксамитовій подушці. Його глибокий червоний колір ідеально вловлював світло, мерехтячи, немов палючий вогонь.

— Ти впевнений? — запитав один з ельфів, обережно доторкаючись до поверхні каменю.

Другий, старший на вигляд, кивнув.

— Безперечно. Цей рубін належав скарбниці нашого народу. Його добули ще до війни з орками. Такі каміння легко впізнати, бо кожен із них має магічний відбиток.

— Як він опинився в руках дівчини орка?

— Це нам потрібно з’ясувати. Вона прийшла за еліксирами та грошима, торгувалася. Наскільки я зрозумів, вона з клану Хорґар, Чорні Скали – це далеко звідси. Значить, камінь їй потрібен був тільки як засіб обміну. Але навіщо їй ці еліксири? І для кого?

Молодший ельф сказав.

— Вона взяла аж три еліксири. Це не звичайне лікування рани, а щось серйозніше.

Старший ельф зітхнув і підняв погляд на співрозмовника.

— Ми маємо дізнатися, як цей камінь потрапив до неї та для чого або для кого ці ліки. Якщо хтось займається продажем наших скарбів, ми повинні це припинити. А можливо, це знак, треба запитати, хто і кому видавав такі рубіни у наших містах. Це могло бути зроблено спеціально, щоб відстежувати когось.

Молодший кивнув.

— Відправлю людину, яка простежить за нею. Він не буде діяти відкрито, але дізнається, хто вона і що тут робить, та коли й з ким з’явилась у фортеці.

— Гаразд. Сподіваюся, це лише збіг, і вона ні до чого… але краще бути обережними та все ретельно перевірити.

Ельфи ще раз глянули на рубін, перш ніж сховати його в захищений місце. Тепер залишалося тільки чекати звісток від розвідника. А в ліс послали запит, хто, кому і коли такі каміння видавав.

Інтерлюдія.

Вечірнє сонце лило м’яке світло крізь високі крони дерев ельфійського лісу. Природа тут ще зберігала свою первозданну красу, але тепер її порушували наслідки битв: спалені галявини, сліди магічного бою на деревах, горіле павутиння та поламані стріли. На одній старій вежі старого покинутого ельфійського поселення, найближчого до розлому, зараз проходила тривожна розмова.

— Впевнений, що розлом остаточно закрився? — спитав батько Альміси Вэроласиан, стоячи біля Геона і вдивляючись у далекі схили, де нещодавно клубочився магічний вихор.

Маг повільно провів рукою в повітрі, відчуваючи ледь помітні залишки магії.

— Він більше тут не відкриється… принаймні зараз, вся енергія, що тут збиралась, розсіялась, кристал, який пропускав її, зник або знищено. Залишилось лише магічне збурення в цьому місці, — він зітхнув і глянув на князя.

— А хлопець і рунні воїни?

— Щодо Олеся… я вже казав тобі, що, імовірно, він живий. Його аура трохи змінилась, але я його відчуваю, лише місце його перебування неясне. Десь там, в розломі або за ним, мені незрозуміло, що там взагалі сталось в підземеллях.

— Значить, він десь у підземеллях… — сказав князь. — І що ми робимо?

— Ми просто будемо обороняти ліс, шукати та чекати, він вижив там, де ніхто з нас би не пройшов! — тихо сказав Геон. — Я в нього вірю, пророцтво вже частково збулось. Зараз у лісі повно павуків, вони після закриття розлому стають дедалі неорганізованими, зараз ми тут потрібні.

Вэроласиан мовчки кивнув, знаючи, що він має рацію.

— Що сказати Альмісі?

— Скажи, що він повернеться.

— Коли?

— Не знаю. Мені ще треба з тобою про неї поговорити.

— Що сталось?

— В її тілі проснулась магія після вибуху розлому. Її треба вчить.

Інтерлюдія.

Тим часом в ельфійському місті, серед високих дерев, біля табору відпочиваючих рунних воїнів, Сет і Рдам сиділи біля вогню.

— Що ми тепер робимо? — запитав Сет, крутячи в руках ніж. — Повертаємось додому чи чекаємо?

— Чекаємо чого? — буркнув Рдам. — Олесь пропав, рунні воїни гинуть, павуки нападають, розлом зник. Якось все одразу навалилось, а ми тут, ніби на роздоріжжі.

Сет задумливо провів рукою по бороді.

— А що, якщо він повернеться?

— Якщо.

Що робити далі обміркують коли відіб’ють навалу павуків. Рдам підняв голову та глянув у вечірнє небо. Біля розлому, на високих вежах, виднілися невеликі повітряні кулі. Їх встановили ельфи після чергового нападу павуків. У гарну погоду їх підіймали в небо, даючи можливість краще контролювати ситуацію навколо. Напарник побачив куди він дивиться і сказав.

— Знаєш, ці штуки добре працюють, — кивнув Сет у бік однієї з повітряних куль.

— Так, вони уже всім кілька разів життя врятували, дають гарний огляд.

— І допомагають координувати оборону, — додав Сет.

Окрім повітряних куль, ельфи також використовували спеціальні захищені вози, які витримували атаки павуків. Якраз біля такого вони сиділи, саме на ньому вони обороняли ельфійський ліс. Завдяки цій простій конструкції вдалося відбити вже кілька серйозних нападів.

Рдам важко зітхнув.

— Якщо ми повернемося додому зараз, все наше спокійне та розмірене життя знову буде з нами. А якщо залишимося, можливо, ще зможемо щось змінити в цьому світі.

Сет кивнув, задумуючись над цими словами. Можливо, відповідь прийде пізніше сама собою, а зараз вони там де мають бути.

На другий день після приймання еліксиру єдиною проблемою, крім зору, залишалася моя нога. Ми переїхали в таверну орків, і їхній цілитель оглянув мене, зробив надріз, дістав із рани шматки чогось незрозумілого і ретельно прочистив її. Нога все ще боліла, хоч і не так сильно, як раніше. Я міг ворушити нею, але під час ходьби біль усе ще давався взнаки. Еліксир ельфів добре зробив свою справу, та повне відновлення ще не настало.

Таурен-Міна зранку вирушила на ринок продавати залишки зброї, а я, залишившись у кімнаті, ще трохи відпочив. Коли прокинувся, вирішив перевірити решту рунних каменів, які ми врятували з храму. Їх було багато, але серед них не знайшлося ні Барка, ні Сета, ні Джига. Я, перебираючи їх, водив пальцями по вирізьблених рунах, намагаючись знайти знайомі, але щоразу стикався з незнайомими символами.