Розділ 11.

Я зітхнув і обережно сів, спираючись на кам’яну стіну — нога все ще боліла.

— Сиди тут, Олесю, я спробую вибратися назовні та оглянути, де ми знаходимося, — сказала Таурен-Міна. — Тут немає інших виходів, і це схоже на якийсь старий підвал.

— Гаразд. Чекаю.

Дівчина залишила мене, а сама вилізла через пролом, який, мабуть, утворився після вибуху магічної енергії в храмі. Я ще кілька хвилин сидів, намагаючись зібрати до купи свої думки. Все, що зовсім недавно сталося, здавалося зараз нереальним: храм, вибух, рунні воїни, битва з магами та павуками. А тепер ми опинилися… де? Що робити далі?

Я зробив ковток води, відчуваючи, як виснаження трохи відступає. Нога ще боліла, але вже не так сильно. Обмацав поверхню поблизу, якесь каміння навколо та стіна, поступово звикаю до темряви, що досі застилала очі.

За кілька хвилин почув, як дівчина повертається. Її кроки були швидкими, але обережними.

— Ну? — запитав я, коли вона опустилася поруч.

— Це… неймовірно, — її голос був здивованим і трохи пригніченим. — Ми вийшли зовсім не там, де я думала.

— Тобто?

— Ми в Горбраге.

Я спробував пригадати, де це.

— Це ж у горах, там колись була фортеця орків?

— Так. Зараз на її місці стоїть великий торговий пост між імперією та кланами орків. Від старої фортеці залишилися лише товсті стіни, на яких зараз побудована укріплена імперська застава, — вона трохи помовчала, ніби намагаючись підібрати слова. — Я бачила людей, орків, каравани, солдатів імперії… це місто на межі двох світів.

Я міцніше стиснув кулаки.

— Імперія — це погано.

Судячи з усього, це місце зараз на кордоні між імперськими землями та територіями орків, то тут панує їх контроль, політика, інтриги – всі як завжди в імперіях.

Дівчина тим часом мене запитала:

— У тебе з імперцями проблеми?

— І так, і ні, довго пояснювати, — зітхнув я. Схоже, доведеться розповісти дівчині частину своїх таємниць. — Я маг, нещодавно ініційований, але ніде не навчався, а вмію більше ніж треба для початківця. Це може привернути увагу імперців при вході в фортецю, хоча деякі документи в мене є. А те що я можу викликати рунних воїнів, це взагалі таємниця.

— Я розумію, — відповіла дівчина.

— Нам треба вигадати легенду, хто ми, звідки та що тут робимо. Якщо будемо розповідати кожен своє, то заплутаємося, і нами займуться люди в чорному — імперська розвідка.

— Так, це правильно, — кивнула вона.

— Почнемо з простого: як ми тут опинилися?

— Я не знаю. Ми могли йти підземеллями кілька днів, я там втратила відлік часу, — вона провела рукою по обличчю і зітхнула. — Це погано, так?

— Тоді будемо дотримуватимусь такої легенди: я — воїн групи, яку ти супроводжувала у підземелля. Ми досліджували стародавні підземелля в горах та прагнули знайти там давні магічні артефакти. Ти й ще кілька орків були з нами, ви добре знали тунелі та вели нас по підземеллю. Коли ми дійшли до потрібного місця, нас одразу атакували павуки.

Це було справжнє жахіття — вузькі коридори, пастки, магія, павуки, які утягували людей просто з групи під стелю, крики товаришів, що зникали в темряві. Бій тривав годинами, ми відступали все глибше в лабіринти, і, зрештою, опинилися невідомо де. Саме там усе з нами й сталося, коли всі відпочивали. Щось у підземеллях пробудилося, і магія вийшла з-під контролю.

Потужний вибух прокотився підземеллям, спопеляючи всіх навколо. Лише нам з тобою пощастило вижити та вибратись на поверхню. Ти вела мене довго по тунелях, а коли ми отямилися, то вже були на поверхні. Вийшли ми вночі десь в горах, пішли на світло, що ти побачила вдалечині. Зрештою, ми прийшли… сюди, у Горбраг. Десь так треба відповідати.

— Як складно ти все придумав, — сказала Таурен-Міна.

— Дивлячись для кого. Якщо тут є імперські маги, вони можуть розпізнати обман. Повтори легенду сама, щоб не заплутатися, і додай, звідки ти і як потрапила в печери Брами Смерті, можеш розповісти з того моменту, як ви з групою залізли в підземелля, тільки додай, що з вами була і наша група.

Вона розповіла, я скоригував кілька деталей, і ми дійшли певної згоди в легенді.

— Що робитимемо далі? — запитала вона.

— Який зараз час?

— Десь після обіду, сонце зайде приблизно за п’ять годин.

— Спочатку… я трохи відпочину, а потім, як стемніє, ти мене розбудиш і допоможеш вибратися нагору. Спустимося в місто к фортеці, можливо, ввечері перевірки будуть менш ретельні.

— Гаразд.

— Пересортуй усе, що ми знайшли в підземеллі. Коштовності, магічні речі та амулети покладемо в мою скриню, щоб не носити на собі зайвого. Залиш лише зброю на продаж. Рунні каміння все сховаємо, їх точно не можна нікому показувати.

— Розумію.

— У тебе тут є знайомі?

— Так, тут повинен бути торговець від нашого клану, але я тут ніколи не була, тож не знаю, де його шукати.

Я задумався.

— Добре. Тоді спробуємо заселитись в якусь таверну увечері і переночувати — поїмо, помиємось і відпочинемо, а на наступний день вже будемо щось робити. В мене є трохи грошей, вистачить на кілька днів. Але будь готова — тут усе може піти не за планом. Якщо щось станеться, слухай мене, а якщо буде зовсім погано, йди до своїх, я якось сам виберуся.

— Гаразд. Подивимося. Я буду обережна, — кивнула вона.

— Зараз найважливіше — вилікуватись, дізнатися, що взагалі відбувається в світі… і знайти шлях назад.

Інтерлюдія.

Коли сонце почало хилитися до заходу, я разом із хлопцем покинула наш прихисток у зруйнованому підвалі. Вибиратися назовні виявилося справжнім випробуванням — крізь вузькі щілини між уламками стін та кам’яних споруд довелося буквально продиратися. Чесно кажучи, це була тяжка справа для Олеся: кілька разів він подряпав собі лоба та руки.

Зате, коли ми нарешті вибралися, повітря здалося напрочуд свіжим. Його наповнювали запахи диму, гару та смаженого м’яса, що долинали з міста. Вдалині лунали голоси торговців, перекликання солдатів та брязкіт заліза — життя у фортеці кипіло навіть увечері.