Розділ 10.

Таурен-Міна повільно прийшла до тями, її свідомість ще плуталася між реальністю та хаосом бою, що нещодавно вирувало в храмі. Повітря пахло гаром, спаленим м’ясом, волоссям з павутинням і розпеченим камінням, а тіло нило від ударів і падіння.

Дівчина озирнулася і зрозуміла, що вона лежить у саркофазі поряд з мумією — неприємне сусідство. Зібравши з себе уламки каміння та обтрусивши пил, спробувала піднятися та виглянути з саркофага. Світло магічного каміння ледь пробивалося крізь пил, що ще висів у повітрі після вибуху. Вуха дзвеніли, але крізь цей шум вона все ж почула приглушені звуки — слабке потріскування вогню, що догорав на залишках павуків, і далекі відлуння обвалів, які все ще відбувалися десь у глибині підземелля.

Таурен-Міна стиснула зуби й змусила себе підвестися. Її погляд одразу ж зупинився на руїнах храму. Там, де ще кілька хвилин, а може й годин тому, вирувала магічна буря, тепер панувала мертва тиша. Десь там, серед тріщини, де була статуя, зник маг Джиг, який усе це влаштував.

Від колись величного святилища залишилися лише уламки. Усі стіни храму впали назовні на площу, центральний вівтар був зруйнований, від статуї й навіть частин не залишилося, а магічні потоки, які крутилися в центрі розлому підлоги, тепер згасли.

Вона перевела подих, трохи посиділа, а потім вилізла і, кульгаючи, почала пересуватися по місцю битви. Дівчина насамперед поглянула на місце, де востаннє бачила Олеся, але там нічого не було помітно за наваленим камінням. Частини храму були розкидані всюди, а посеред цього безладу валялися рунні каміння, що світилися, наче вони набралися магічної енергії. Вона підійшла ближче до першого і підняла його, серце калатало в грудях. Як його хлопець активував, він щось шептав, спробувала, але в неї нічого не виходило.

Дівчина пішла далі, обережно пересуваючись крізь уламки та роздивляючись завали, місцями було помітне світло розкиданих по підлозі рунних каменів. Вона зупинялася і піднімала їх, обережно складаючи в знайдену по дорозі сумку. Її руки тремтіли, коли вона збирала їх одне за одним. Воїни, які билися пліч-о-пліч з нею, тепер знову повернулися до свого спочинку в каміні.

Але де ж Олесь? Таурен-Міна рушила в те місце храму, де вона бачила його востаннє, знайшла по дорозі свій погнутий клинок і тіла спалених магією вершників і павуків. Прислухалася, сподіваючись почути голос хлопця, але нічого, окрім відлуння власних кроків і падіння далеко звідси каміння, вона не чула.

Врешті-решт її погляд зупинився на частині храму з залишками колон. Де раніше хлопець викликав рунних воїнів, там зараз утворилася велика розколина в підлозі. Вона наблизилася і, нахилившись, зазирнула вниз — це було схоже на підвал храму. У магічному світлі там були помітні саркофаги, уламки стелі та…

— Олесь! — вигукнула вона, побачивши знайоме тіло на підлозі.

Хлопець лежав нерухомо, його одяг був спалений і розірваний, а рука тримала клинок, який він так і не випустив з рук.

Таурен-Міна, не вагаючись, кинулася спускатися до нього. Вона доповзла і торкнулася його обличчя.

— Живий! — полегшено видихнула вона, коли відчула слабке дихання.

Його обличчя було обпечене, вкрите пилом і попелом, губи потріскані, а волосся і броня частково обгоріли після вибуху магічної енергії. Все тіло, де не було захисту, було покрите опіками, а нога була вся у крові.

— Прокинься… — прошепотіла вона, струшуючи його.

Але хлопець не прокидався. Його тіло було гарячим, немов він щойно вийшов із полум’я. Таурен-Міна відкинула страх, розпач і зосередилася — вона сильна, вона впорається. Витерла кров з обличчя, перев’язала йому ногу, потім підняла голову і подивилася навколо. Десь біля колони має бути його сумка, з якої він діставав та пив еліксири. Треба дати один хлопцю й собі випити, а потім вибиратися звідси, бо можуть з підземелля сюди завітати павуки та вершники.

Вона опинилася сама з напівживим Олесем у зруйнованому храмі, серед руїн, у яких ще якийсь час тому вирувало магічне полум'я. Тепер їй належало вирішити, як вибратися звідси, що робити далі та куди йти. Хоча спочатку потрібно все ж таки зібрати все корисне на поверхні й готуватися до перенесення хлопця в безпечне місце. Дівчина стиснула свій погнутий меч і полізла нагору. Чим швидше вона звідси забереться, тим спокійніше буде в неї на душі. Хлопець з воїнами її врятували, тепер її черга віддавати данину життя.

Таурен-Міна піднялася нагору, важко дихаючи. Вона змусила себе не панікувати, хоч усередині все тремтіло від пережитого. Озирнулася, прислухалася — поки що павуків не було ні помітно, ні чутно. Її нога ще боліла від падіння, а тіло нило від ударів, та зараз було не до цього.

Вона пробралася крізь уламки до напівзруйнованої колони, де знайшла сумку Олеся. Його похідні речі були майже неушкоджені, хоча частина вмісту розсипалася на підлогу. Швидко переглянувши їх, вона знайшла лише один цілий еліксир. Дівчина витерла пляшечку, витягла пробку й випила трохи, відчуваючи, як тепло розтікається тілом, знімаючи біль і втому. Потім спустилася до хлопця, підтримала його голову та обережно влила йому решту рідини в рот.

— Давай, ковтай, живи, — прошепотіла вона, стежачи, як рідина повільно зникає в його горлі. Їй не хотілося залишитися тут самій серед трупів під землею.

Олесь не відреагував, але через кілька хвилин його дихання стало рівнішим. За цей час Таурен-Міна теж відчула, як сили поступово повертаються. Вона потягнулася, розім’яла затерплі м’язи та вирушила знову нагору. Тепер потрібно було перевірити храм і зібрати все, що могло стати в пригоді.

Вона почала з огляду тріщини на підлозі, уважно перевіряючи кожен закуток. Поруч з обгорілими рештками магів Халдраса знайшла і його розламаний посох. Дівчина неохоче підняла його й відчула, як кінчики пальців поколює, ніби в посоху ще залишалося трохи сили.

— Можливо, наші маги зможуть використати його, — пробурмотіла вона, ховаючи посох у сумку.