Розділ 8.

Ми обережно переміщалися слідом за вершником, тримаючись тіней та руїн. Павук, який рухався по центру вулиці, залишав на землі чіткий слід — широку борозну від тягнутого тіла. Схоже, це була не перша така подорож.

Навколо нас розгорталася картина величі та занепаду. Місто, яке колись процвітало, зараз лежало в руїнах, але навіть серед уламків відчувався його колишній блиск.

Стіни будівель були вкриті майстерним різьбленням, що зображувало сцени життя, битв і магічних ритуалів. Орнаменти, витончені й деталізовані, нагадували про народ, що мав велику культуру й знання. Фасади багатьох будівель прикрашали мозаїки зі цінних мінералів, які тьмяно виблискували у світлі магічного кристалу, нагадуючи про часи, коли тут панувала розкіш.

Ми проходили повз старі фонтани та канавки, нині засипані камінням та павутиною. Деякі ще мали сліди води, яка колись текла через їхні різьблені жолоби, підживлюючи це підземне місто. Площа з фонтанами була вимощена плитами з мармуру чи схожого на нього матеріалу, зараз потрісканими й подекуди проваленими.

По обидва боки від фонтанів височіли статуї, що відображали місцевих воїнів та діячів. Деякі з них були зруйновані — без голів, без рук, напівзасипані уламками. Але ті, що вціліли, досі випромінювали силу й велич. Вони були схожі на вершників, але в сьогоднішніх не було такого розуму, тільки жага крові та злоба. Порожні очниці статуї, ніби відчуваючи присутність живих, стежили за нами, змушуючи стискати руків'я зброї ще міцніше.

За десять хвилин руху вулицями мертвої цивілізації ми вийшли до центральної площі.

Вона була величезною з товстенною колонною посередині, розписаною різноманітними фресками. Колись тут, ймовірно, проводили церемонії або зібрання. Проте головною її прикрасою був храм, що височів на краю площі.

Білосніжний, викладений із гладкого каменю, він досі випромінював таємничу ауру, хоч і був частково зруйнований. Його масивний купол розколовся навпіл, ніби розтріскавшись від якогось потужного удару чи вибуху. Колони біля входу були зруйновані частково, а великі двері, вочевидь, колись вражаючі своїми розмірами та орнаментами, лежали розбитими на землі.

Навколо храму валялися тіла.

Різні істоти: павуки, орки, люди, ельфи, уламки зброї й обладунків. Виглядало так, ніби тут неодноразово точилися битви. Деякі з тіл були старими, висохлими, інші ж здавалися свіжішими, але всі вони були в павутинні.

Ми сховалися в тіні зруйнованої будівлі на краю площі й почали спостерігати.

Вершник на павуку підтягнув своє тіло ближче до центрального входу храму. Він спішився, встав на одне коліно й прокричав щось незрозумілою мовою.

Тіло, яке він привіз, виявилося ще живим, схожим на орка, але з витягнутими кінцівками та дивним татуюванням на шкірі. Його одяг був роздертий, а обличчя перекошене в гримасі болі.

Вершник перетягнув тіло далі на постамент перед храмом, торкнувся лоба бранця, потім обережно дістав тонкий ніж і розрізав йому груди.

— Що він робить? — прошепотів Джиг. – Не бачу.

— Це якийсь ритуал, — відповів Серх, пильно спостерігаючи за дійством.

З грудної клітки тіла вершник витягнув щось маленьке й пульсуюче — немов кристал чи орган. Він підняв його над головою, і руни на храмі замерехтіли, ледь помітно засвітившись.

— Тут кояться погані речі, — пробурмотів Барк. — Цей храм все ще має якусь магічну силу, а вершник поповнює і підтримує її жертвоприношеннями.

— Схоже, вони використовують силу життя принесених у жертву для передачі магічної енергії чомусь у храмі, — додав маг, спостерігаючи, як вершник відступив назад і поклав витягнутий предмет на спеціальний вівтар перед храмом.

— Як таке можливо? – спитав я.

— Я згадав стару розповідь мого наставника, – сказав маг. – Колись дуже давно існував культ, який поклонявся підземному богу. Його ім’я не пам’ятаю.

— ᾍδης, так у нас його називають, - сказала сумно дівчина.

— Начебто трохи не так імперською, але не суть. Так от, він давав своїм послідовникам силу, відновлення тіла та травм за жертвоприношення. Культ в давні часи винищили, але тут, схоже, його знову хтось відтворив. Я не пам’ятаю все точно, але тоді за кожну наступну допомогу треба було більше жертв, а тут з одного тіла увесь храм мерехтить. Вершник не змінився, і це все робиться з якоюсь іншою ціллю. Щось тут не так, треба ближче підібратися та подивитися, що там у середині храму.

Те, що зараз відбувалося, було тривожним і незрозумілим для всіх нас. Але ми всі розуміли одне: якщо хочемо вибратися звідси, нам доведеться дізнатися більше про цей храм і його таємниці.

Вершник закінчив з ритуалом, павук стягнув тіло з постаменту і почав замотувати в кокон. Поки істота щось робила біля постаменту, павук закінчив з коконом і повісив його на сусідній будинок. Ще з десяток хвилин мерехтіння пропало, а вершник з павуком знову розвернулися і по іншій вулиці зникли в темряві. Мабуть, знову вирушили на полювання. Настала наша черга дізнатися, що тут коїться.

Ми рухалися повільно, пересуваючись вздовж краю площі, ховаючись у тінях зруйнованих будівель. Гостре відчуття тривоги не полишало мене. Здавалося, що кожен наш крок відлунює в цьому мертвому місті, а статуї, що колись прикрашали ці вулиці, безмовно спостерігали за нами. Ну не можуть вони за нами слідкувати, казав я собі, але почуття, що на нас щось, або хтось дивиться, не полишало мене.

Павутиння покривало майже всі фасади будинків навколо площі. Воно тяглося широкими пластами, з’єднуючи між собою розвалені споруди, перетворюючи їх на примарні грона винограду. Усередині багатьох із них виднілися розмиті силуети — десятки, якщо не сотні замотаних тіл. Деякі з них вже висохли в мумію й випали з коконів, інші ж здавалися відносно свіжими, ще не втративши рис тіл.

Я мимоволі здригнувся, коли почав їх рахувати, скільки ж тут загублених істот.

— Прокляття, — прошепотіла поряд Таурен-Міна, ковзнувши поглядом по свіжому кокону і трупам. — Цей орк з моєї групи.