Розділ 6.

Я обережно наблизився до павука, тримаючи магічну стрілу напоготові. Його величезне тіло, пробите й понівечене магією, лежало нерухомо на підлозі. Я нахилився, щоб зазирнути за нього, і мої очі впіймали блиск — рунний камінь мага лежав неподалік. Я підняв його, оглянув ще раз кімнату та підібрав всю зброю рунних воїнів, а згодом почув перестук лап у сусідньому коридорі. Знову павуки.

На сьогодні подвигів вистачить, битися я довго не зможу, треба відступати. Втома вже почала брати гору. Треба перепочити й обміркувати, що робити далі, а, можливо, й порадитися з воїнами.

Я повернувся до дверей і обережно прикрив їх за собою, але не до кінця.

— Можливо, ельф повернеться, — пробурмотів я, вдивляючись у темряву.

Сумніви не давали спокою. Ще раз подумав про Вастерка. Він точно виходив сюди, але чому не підняв каміння й не повернувся? Це було дивно. Я вирішив перевірити місце, де він закладав прохід.

Вийшовши до місця, де ми раніше билися з павуками, я зосередився на пошуку слідів, як мене колись учила Альміса. Придивлявся до кожної подряпини на камінні, кожної павутини, сподіваючись знайти щось нове. Але все вказувало на одне: ельф, імовірно, залишив кімнату саме через двері.

— Але чому? — сказав я вголос, відчуваючи, як у грудях зростає тривога.

Нічого нового не знайшовши, я повернувся до кімнати з магічним кристалом. Це місце, попри свою гнітючу атмосферу та накидані всюди кокони, здавалося більш-менш безпечним. Я вирішив відпочити тут, бо сил уже не було.

Зайшов у кожен закуток печери, уважно обдивляючись усі можливі схованки, але там було пусто. Ніяких слідів павуків чи додаткових проходів не знайшов, з кімнати ельфа точно нікуди не витягнули.

— Ну що ж, хоча б тут спокійно, — пробурмотів я, готуючи місце за колонною для сну. Завтра викликаю з рун Барка та інших рунних воїнів. Разом ми зможемо вирішити, що робити далі.

Дістав із рюкзака залишки їжі, води й перекусив. Їжа трохи підбадьорила мене, але втома давала про себе знати, руни на тілі перестали свербіти, й з кожним часом ставало легше. Я розклав павутину, зробив із неї імпровізовану лежанку й уклався. Світіння кристала давало слабке, але заспокійливе світло, і так поступово я занурився в сон.

Прокинувся під м’яке світіння рун на колоні, спочатку не зрозумів, де я, а потім все згадав. Озирнувся в кімнаті, навколо все було, як я засинав. Відпочинок допоміг відновити сили. Вставши, я перевірив все навколо, ніхто не приходив сюди.

— Ну що ж, час діяти, — пробурмотів я, дістаючи рунні каміння Барка та Серха.

Сів та обхопив один руками, він запульсував і я почав промовляти рунне заклинання виклику. Сьогодні в мене вже не боліло все тіло, коли я використовував руни, це дуже добре. В кімнаті пролунав ляск, і через кілька секунд переді мною з’явився Барк.

— Рад знову тебе бачити, хлопче, — сказав Барк, підбадьорливо поплескавши мене по плечу.

— І я тебе.

— Небезпека є? – спитав він.

— Наразі немає. Вастерк лише пропав.

— Давно?

— Мабуть, вчора, я трохи загубився у часі, – відповів я. - Зараз всіх призву і розповім, що сталося.

— Добре, я поки що роздивлюся навколо, – сказав воїн, розвертаючись, а я тільки кивнув головою.

Поки воїн ходив, я призвав решту і розповів всім про те, що тут у кімнаті сталося. 

— Отже, — почав Барк після короткого міркування. — У нас є кілька варіантів. Перше — повернутися до попереднього залу й шукати там більше слідів, а потім йти далі в підземеллях. Або повертатися назад, можливо, ельф десь залишив підказки. Зараз ми не знаємо, де і що нас чекає.

Джиг сидів поруч, задумавшись.

— Ти ще раз торкався кристала? – спитав мене він.

— Так, нічого не трапляється.

— Я теж торкався і теж нічого.

— Ти думаєш, він теж торкнувся і не пройшов випробування, або пройшов, але не так, як я? – спитав я.

— Це в мене єдине припущення на цю мить, - відповів маг. – Тільки через випробування він міг все кинути та піти кудись.

— Я перевірив усі сліди, - сказав Серх. - Ельф потоптався біля кристала, стріли на постаменті вказують, що він до чогось готувався. А потім я перевірив його переміщення по слідах, ви, звісно, вже натоптали, але сліди чітко ведуть до статуї дракона і далі в коридорі підземелля.

— Що саме ти пропонуєш? — запитав Барк слідопита.

— Йдемо до того місця, де є сліди,— відповів Серх. - Можливо, є щось, що я прогледів. А якщо нічого не знайдемо, то вирушимо далі в підземелля, а тут записку залишимо.

Барк і Джиг переглянулися й кивнули.

— Ти як Олесь почуваєшся? – спитав мене воїн.

— Начебто нормально.

— Тоді не гаючи часу, вирушаймо, — сказав Джиг, підводячись. — Час не на нашому боці, можливо, ельф вже десь лежить у коконі для їжі.

Я підвівся, перевірив зброю та спорядження. Рунні воїни зараз були поруч, це вселяло в мене впевненість, що ми виберемося звідси та знайдемо Вастерка.

Ми повернулися до місця, де я знайшов рунний камінь Джига. Перевірили всі закутки та обережно вийшли до головного коридору, Серх йшов попереду, світив магічним кристалом і оглядав кам’яну підлогу в пошуках слідів та пасток.

Темрява в коридорі здавалася ще густішою, а звуки з глибини нагадували шурхіт лап павуків. Рунічна магія, яка пробудилася в мені, дала мені можливість розпізнавати сліди магії навколо. Я відчував її присутність, наче тонкий запах у повітрі, і це давало мені орієнтир для пошуків рунних каменів і розуміння написів на стінах. А ще мені здавалося, що там, десь у глибині підземелля, лежать сотні рунних камінів та просять мене їх забрати. Відігнав дивні образи й думки та пішов слідом за магом.

— Тут були сліди ельфа, але щось їх розмазало, — пробурмотів слідопит, коли ми пройшли кілька поворотів та опинилися на розвилці.

— Ельф йшов тут, це точно, — додав Джиг, нахиляючись і торкаючись слідів і павутиння. Його рука слабо засвітилася магічним світлом. — Але магія тут якась змінена, сліди далі губляться.