Розділ 2.

Взявши себе в руки, я спробував заспокоїтися, поступово розкласти все по поличках, щоб зрозуміти, чому мені так "щастить" потрапляти у всілякі неприємності з початку року. Сортуючи в голові почуте і побачене, я спостерігав, як ельф по черзі обшукав усіх трьох людей. Зібравши щось у сумку, а також відклавши їхні два мечі та інше приладдя окремо, пізніше він свиснув. З найближчих чагарників з'явився кінь чорної масті, з прив'язаними до сідла сумками.

— До речі, як твоє ім'я? Вибач, мені треба було запитати одразу, але твоя поява була для мене трохи несподіваною, як і твоє втручання, — звернувся він до мене.

— Мене звуть Олександр, можна просто Олесь, — сказав я, трохи подумавши.

— Олесь, — спробував вимовити він моє ім'я. — А мене можеш називати Геон.

Кінь підійшов до нього та ткнувся йому в плече. Ельф пошарпав його по гриві та дав моркву, переклав усе зібране у свої сумки, а в окрему сумку на сідлі склав мечі.

— Потрібно викопати яму та поховати їх, — вказав він на трупи, — тільки спочатку давай перев'яжу твою подряпину.

Я хотів було обуритися: та хто він такий, щоб тут командувати? Хоча з іншого боку, мені зараз не було до кого звернутися за допомогою. Вдихнув, видихнув, заспокоївся. Подивившись на ельфа, я помітив, що в ньому було щось притягальне, чимось він нагадував мені мого діда, а може, всі старі такі. Гаразд, сьогодні спробуємо розібратися спокійно. Діставши баночку з якоюсь маззю, Геон перев'язав мені ногу шматком білої матерії, зробив це з такою спритністю, що я не встиг і відчути болю, потім щось пошепотів, приклавши руку до рани. Від дотику розлилося тепло, пов'язку він зав'язав туго, і вона не заважала рухатися.

— Ну, нічого, — сказав він, — походи так, а потім дістанемося до місця, подивимося, як рана загоїться.

Діставши свою лопату, я викопав яму біля дерева, а Геон у цей час привів коней нападників, перебрав їхні сідельні сумки й двох відпустив. Яму я викопав таку, як він сказав: два на метр і глибиною метр, земля була пухка, легко копалася. Допоміг спустити тіла в яму, а ельф сам далі все робив. Виявляється, у них воїнів ховають сидячи, обличчям до сходу сонця. Чому так, я не питав, голова тим часом була зайнята іншим, а коли повернувся, то й місця, де була яма, не знайшов жодних слідів, наче тут я й ніколи не копав, усюди була зелена трава.

Після того як поховали воїнів, ми сіли на коней. Коня я бачив не вперше: у мене сусід батьків мав пару коней, іноді він давав нам із сестрою покататися у вихідні. Тож більш-менш я міг їздити. Згодом ми попрямували в бік гір і лісу, а я нарешті зміг почати свої розпитування.

— А чому ми ідемо не до будинків, що виднілися вдалині? — запитав я.

— Тому, що не треба, аби тебе і мене бачили в цих місцях, зараз тут небезпечно, — відповів ельф. — Міста тут неспокійні, а ті люди, що напали на мене, лихі.

— Розкажіть мені про місцевість, щоб я міг трохи орієнтуватися.

— Добре. Зліва по старому шляху існує людське поселення, далі — портове місто, а ще далі знаходиться море Крейра. Його названо на честь останнього великого імператора цих місць, який правив 560 років тому. Туди, куди ми їдемо, на велику площу, розкинуті ліси моїх родичів, за ними — розлом та каньйон, а далі — гори, де живуть орки. Праворуч від нас, там, де ти бачив будинки, і далі простягаються володіння самої імперії, а далі на північ – столиця Беркантер. Ще правіше — вільні землі, а далі вздовж берега — розрізнені королівства.

— Як зветься цей край?

— Вирій. Я ріс у цих місцях, знав імператора, ми разом билися за цю імперію, — сумно сказав він. — Це були великі часи.

— Скільки ж вам років? У наших книжках ельфи живуть сотні років.

— Як там не пишуть у книжках, — посміхнувся Геон, — але ельфи не вічні, вони також старіють, як і люди, лише з різницею в кілька століть. Наприклад, люди живуть десь сто п'ятдесят — двісті років, маги ж подвоюють роки, а ельфи в середньому до п'ятисот років. Я маг, і мій термін вже підходить.

— Тут все не так, як у нас! — тільки й зміг сказати я, дивуючись цьому світу.

— Коли я був молодим, у нас з'явилася людина з іншого світу, він об'єднав розрізнені королівства і розширив Імперію людей, — продовжував ельф, — він згуртував навколо себе багато рас, доти ворогуючих, встановив загальні правила для всіх та створив закони, а також зібрав майже всіх воїнів рун, що лишилися з далеких часів. За його правління імперія процвітала, налагодилися торгівельні шляхи, ремесла, навчальні заклади. Все було гаразд до певного моменту. Потім на сусідньому материку з'явилася загроза у вигляді темного чаклунства, почали відбуватися дивні події, з'являлися на цих землях невідомі істоти, зникали люди, на іншому материку почалися війни, повалили біженці в наш край. Він з усіма воїнами рун вирушив на розвідку і десь зник, є версія, що у розломі. Але що дійсно трапилося — нікому не відомо, їхні пошуки результатів не дали. Через кілька сотень років в об'єднаних королівствах імперії нашого материка почали плестися інтриги, що й призвело до її часткового розпаду та війни, яка мляво триває й досі. Колишні радники та друзі імператора намагалися утримати імперію від розвалу, але знайшлися й ті, кому вона була невигідна.

— Десь я вже таке чув, — сказав я, — історія схильна повторюватися.

— Що, у вас таке теж було? — здивувався Геон.

— Майже, просто як не змінювався б світ, люди залишаються людьми, — філософськи зауважив я.

— Так, ти маєш рацію, але я продовжу, — він усміхнувся. — У нас залишалася надія на браслет, який на тобі одягнений. Майже такий був у імператора, і тільки через нього ми могли б знайти імператора у вежі магів. Але сліди губилися в іншому світі, і дізнатися, що сталося, нам так і не вдалося. Ти можеш розповісти, як ти знайшов його?

— Так.

Нам залишалася десь половина шляху до крутих пагорбів, коли я почав свою розповідь. Уже темніло, сонце опускалося за обрій. Я розповів ельфу про свої пригоди та про те, як знайшов у руїнах млина підвал, а потім і скелет. З цього моменту він уже почав розпитувати мене докладніше.