ВОЇН ІНЕЮ

Маленьке село з давніх-давен оточувало болото. Тому з часом деякі жалюгідні будиночки провалювалися, повільно, але невідворотно. Багато жителів села мріяли покинути це місце, що потопало у вологій землі. Але жоден так і не пішов, хоча особливо безстрашні «воїни» намагалися ... Ні, трясовину цілком можна було обійти, а знаючі люди навіть підказали б безпечну дорогу ... Жителі селища боялися не боліт. Все село тримали в страху зграї великих вовків, що мешкали за болотистою місцевістю. Скільки ж звичайних селян, мріючи про безхмарне майбутнє гинуло в пащі цих чудовиськ? Скільки сімей залишилося без батька і чоловіка? 
«Коли ж тут з'явилися сірі хижаки, і що вони шукають?», - ось питання, які не давали спокою людям. Добре відомо було лише одне: жоден з вовків не проходив через трясовину. Що їх стримувало? Невже, люті звірі так боялися боліт? Деякі жителі вважали, що шлях вовкам перепиняли густі зарості вересу, адже ця рослина оберігає від нечисті. Як би там не було, вовки ніколи не заходили в село, а люди більше намагалися не виходили за його межі. 
Так тривало ... Довгий час. Здавалося, ніхто не пам'ятає, коли селище було вільним і не страждало від втрати зв'язку з іншими населеними місцями. Жителі змирилися зі своєю долею, і останні кілька років їх турбувала лише можливість стати обідом для когось з сірих демонів. А потім ... Потім прийшла зима. Холодна і жорстока міледі, якій захотілося мати крижані сані, запряжені різноманітними домашніми тваринами ... В одну ніч село спорожніло від пухнастих друзів. Вимерли корови, бики, кози, коні, кури і навіть собаки з кішками! Відразу почалася паніка, що село прокляте Богом, і за звірями загинуть і люди ... Тільки ось на горе вовки-охоронці залишилися жіивенькі. І все ж ніхто не ризикнув піти ... 
А далі справдилися найгірші підозри ... Недугою, що вбила всю худобу, захворіли і люди ... Першими жертвами стали діти. На обличчях бідних матерів з'явилися сльози, нагадував про себе і тепер відсутній сон. Село занурилося в ще більший морок і тишу. Вулиці вже не перетинали зайняті роботою селяни. Вони ... змирилися? Так ... Віра в перемогу над сіроманцями покинула їх серця. Кожен, кожен вирішив, що кілька тижнів життя краще, ніж миттєва смерть у пащі хижаків. Навіть страждання дітей,  не надихали боягузів, що змирилися зі своею долею... І все ж жалюгідне село відвідав порятунок. 
Одного ранку, коли трясовина зникла з поля зору, оповита білим покривалом туману, коли всі стежки були покриті скрипучим снігом, а дерева заснули під прикрасами з інею, того ранку один маловідомий чоловік пішов до заповітної межі, до паркану з вересу ... Того ранку селяни отримали свободу від безжальних вовків. Ближче до обіду більшість населення покинула  прокляте селище. Ніхто не забирав з собою ніяких речей. Та й забирати було нічого ... Люди покидали свою в'язницю з щасливими обличчями, і ніхто навіть не задумався, чому вовки, що ніколи не відходили  від села, пропали. Це не цікавило їх. Ці люди навіть не знали, кому зобов'язані життям і свободою ... 
До вечора селище спорожніло ... Здавалося, ніби селяни виїхали на ярмарок, а завтра повернуться ... По порожніх вулицях танцював зажурений вітер. Він втратив свою єдину втіху - діточок, у яких можна стягнути капелюшок, і нести його кілька метрів по повітрю, змушуючи дітвору мчати за ним ... Але чи так порожні були вулиці? Там, на самому краю села, в барвистих доріжках вересу, сиділа дівчина. Вона єдина залишилася чекати воїна, що віддав життя заради інших. Вона єдина знала правду ... Можливо не всю, але хоча б частинку ... 
Зарослі вересу потопали в снігу, який був прикрашений кров'ю ... Ось кривавий відбиток чобота, ось ще один, а там, метра через три, червоні сліди вовчих лап. Це - згадка про битву, що забрала життя і героя і лиходіїв. Але вона така нікчемна, що до ранку сніг знищить і її ... А дівчина все сиділа там, на цьому маленькому полі битви. Вона плакала, і не могла повірити в смерть воїна, а може, навіть чекала, що зараз він вийде з лісу і посміхнеться їй ... 
Він знав, що не повернеться. Він знав, що ніхто не стане називати його героєм. Йому не потрібна була слава. Він зробив це заради невинних дітей. А потім він стояв за спиною єдиної людини, якій був дорогий. Ні, не він, усього лише його привид. Він чув її тихий, ледве чутний плач, і спостерігав, як тонкі руки плетуть вінок з вересу ... Вона не бачила його, адже більшість людей не здатна помітити привидів. А потім повільно, ніби шляху назад вже не буде, дівчина поклала сплетений вінок на кривавий слід, і прошепотіла: «Ти врятував недостойних людей, що навіть не знали твого імені ... Ти вчинив як лицар. Нехай сніг буде добрий до тебе, Воїн Інею ... »