Розділ 5

Кільця неквапливо стискалися, павук чекав, потираючи передні лапки, а я думав. У сенсі, розмірковував. Ну, а що ще залишається людині, окрім споглядання та філософії, якщо тікати нікуди, а руками краще нічого не чіпати, а то тільки гірше буде? Чи не буде? Я маю на увазі, якщо все ж таки набратися сміливості і доторкнутися? Тому що позиція непротивлення долі неминуче призведе до смерті, а куди вже гірше? Гм… датському принцу підігнати б мої проблеми, а то яке століття поспіль вантажить усіх своїм «бути чи не бути»?

— А чи не дурень ти, ваше благородіє?!

Як завжди, потрібна думка прийшла зовсім несподівано і без будь-якої прив'язки до дійсності.

Ну, ось хто скаже, з чого я вирішив, ніби павутину не можна розрубати? Тільки тому, що вона погано піддалася вперше? Так, може, справа не в павутині, а в зброї? Рогатина, при всіх її перевагах, все-таки належить до колючих видів, а не ріжучих. Та й перо наконечника давненько ніхто не гострив, якщо згадати, де я її придбав. А у мене на поясі висить без діла шикарний меч.

Загалом до кінця додумувати ідею я не став. Час підтискав, причому буквально. Сріблясті обручки вже колихалися переді мною на відстані витягнутої руки. Я вийняв меч із піхв, перехопив його зручніше двома руками, заніс над головою і з усієї сили рубанув, мітячи у верхнє кільце.

Розраховував я на всяке. Аж до того, що цей молодецький удар стане останнім усвідомленим рухом у моєму житті, але ніяк не очікував, що триклята павутина піддасться, наче зіткана з туману... А тому ледве втримав клинок, який пройшовши всі п'ять кілець, як міраж, за інерцією потягнув мене землі. Розрубані нитки задзвеніли тонко, жалібно і зникли.

Схоже, такого результату справи не очікував і павук.

Як тільки павутинки розчинилися в повітрі, він припав до землі, видав звук, що віддалено нагадував обурене рохкання, мовляв: «ми так не домовлялися…» Підібрався і стрибнув.

Я ще тільки відновлював втрачену рівновагу, тому не встигав ні присісти, ні ухилитися. Та й взагалі зробити хоч щось осмислене. Часу залишалося тільки те, щоб направити меч вістрям у бік атакуючого ворога. А вже наступної миті потужні жвала дряпнули рукави кольчуги, а в мене, як дуло величезної двостволки, вп'ялися очі монстра, що горіли невгамовним голодом...

Лише на мить звідти повіяло льодяним холодом, якоюсь ненавистю… але вже наступної миті погляд павука згас, наче його очі закрили важкі віконниці.

Я ще тримав його наперед себе, але вже розумів, що павук мертвий. Як і у випадку з павутинням, меч легко пробив хитиновий покрив і увійшов у тіло на всю довжину клинка.

— Недовго мучилася старенька у високовольтних дротах…

Ідіотський віршик сам виплив з підсвідомості. Зате павук ніби чекав на цю репліку, бо вже наступної секунди на місці мертвої тушки виникла та сама хмарка, з якої і почався його візит. Вона повільно стиснулася до розмірів м'яча і почала сповзати до вістря меча з явним наміром звільнитися. Ось тільки забратися геть йому не вдалося.

По лезу клинка пробігла крихітна іскра, і темна хмаринка, що була павуком, спершу згустилася ще більше, до зовсім непроглядної темряви, а потім — як чорнило в авторучку, втягнулася у вістря меча. Вся, без залишку…

Мій клинок після таких процедур помітно потемнів, зате травлений по долу напис: Clair nait dans tenebres! [*Світло народжується у темряві] стала набагато яскравішою, наче її щойно оновили. Ось так. Не знаю як щодо народження світла, а що темрява вмирає в ньому — мені було продемонстровано найнаочнішим способом.

— Ну, дякую тобі… — я обережно провів кінчиками пальців по блискучому, як живе срібло, напису. На дотик він був значно теплішим за решту клинка. — Такі, отже, пироги з кошенятами. Не простий меч мені дістався, а справжній чарівний кладень. Хтось сильно напружився, споряджаючи мене в цей похід. Чи не підкажете, хто саме?

Меч, як і належить всякій солідній і поважаючій себе зброї, мовчав, зовсім не збираючись полегшити мені життя. Ну і правильно, не його це діло — міркувати, та байки на привалі травити. Він усе що міг і вмів, сказав у бою. А ти, себто, я — розумій, як знаєш.

— Розвели секретність, трясця… Іди туди, не знаю куди. Хто ж так нові аксесуари втюхує? Ні тобі інструкції з експлуатації, ні посібника для «чайників».

Я ще трохи покрутив меч у руках, але нічого незвичайного більше не побачив. Ні потайних кнопок в наверші, ні пластин, що зсуваються в гарді. Все міцне, надійне і нехитре. На вигляд звичайнісінький одноручний меч, яких тисячі, якщо не рахувати гасла і щойно виявлених властивостей.

— Гаразд, розберемося. Але у будь-якому випадку, ще раз спасибі, меч вірний і тобі уклін — друг таємничий… — я підморгнув своєму трохи затуманеному серпанком, але цілком помітному відображенню в площині клинка.

Почекав трохи, насторожено поглядаючи довкола і прислухаючись, але нічого екстраординарного не відбувалося. Ліс поступово повертався до нормального життя і нічого не порушувало тишу, окрім шарудінням гілок і листя. От тільки птахів я, як і до цього, не чув. Не було їх тут і все.

Дивно, неприємно, але поки що не смертельно.

Довше залишатися на місці не мало сенсу. Не ночувати ж тут.

Я ще раз оглянув місце сутички, щодо наявності залишків павучої нитки, але їх не виявилося навіть біля самостріла. Більше того, і він сам теж перестав реагувати на мою присутність. Навіть після того, як я кілька разів потикав кінчиком меча стовбур бука в передбачуваному місці розташування «хамелеона».