Розділ 3

— Так-так, отже, там у вас «Ласкаво просимо»… — пробурмотів я собі під ніс, задумливо оглядаючи місцевість, тепер уже уважнішим поглядом. — А тут, на кшталт: «Стороннім вхід заборонено». Спасибі, ми поки що пішки постоїмо... Зрозуміти б ще — це вже підступи злісної магії, чи лише випадкова природна аномалія?

Я не жартую, доводилося чути про такі місця, де з-під землі виділяються всілякі гази. Абсолютно без запаху і смертельні для будь-якої живої істоти. Метан, закис вуглецю тощо. Поки на ногах стоїш, нічого не відчуваєш, а варто сісти і тим більше прилягти — все, кердик. Сам не помітиш, як знепритомнієш і більше до притомності не повернешся…

Як похмуро жартували медики, дивлячись на знак квадратного кореня: «Вдих, видих, винесли».

Але, по-перше, — таке зазвичай відбувається в болотистій місцевості, або на торфовищах, а по-друге, — щоб отруйний газ міг накопичуватися до смертельної концентрації, навіть над самою поверхнею, потрібна хоч якась западина. Тоді як переді мною, скільки дозволяли розглянути дерева, була рівна горизонталь... як на футбольному полі.

І це означає, що у природи залізне алібі і питати, де вона була під час масового винищення гоблінів, не потрібно. Ну, а якщо разом із нею, амністувати ще й ельфійських лучників, то на місце злочинця висувається не що інше, як магія. Зла і нещадна. Але, гадаю, це важливо і обов'язково варто уточнити — магія якась млява, безініціативна. Пасивна, тобто.

Вляпається випадковий перехожий у пастку – запишемо до активів. Розпізнає небезпеку, чи просто пройде повз — бог на допомогу, почекаємо наступного. Одним більше, одним менше… Така ось пофігістська особливість…

«І що воно нам дає, якщо відставити жарти в сторони?»

— А нічого доброго, — з внутрішнім голосом краще спілкуватися вголос, а то й не помітиш, де його думка, а де твоя власна. — Це попередження. Для тих, хто розумніший, і може бути небезпечним. Мовляв, я тебе не чіпаю, але й ти, будь ласка, далі не лізь. Зайнято, коротше… Не глухий, але дуже недвозначний знак — «цегла», він же — «Наскрізний проїзд заборонено».

«То робимо ноги?»

— А договір?

«Мертвим села не потрібні»

— Згоден. Але ж я ще живий.

«Це ненадовго, якщо й далі тупитимеш. Кажу тобі, валимо звідси поки не пізно».

— Валимо, та й валимо… Чого причепився до людини. Невже самому не цікаво? Знаєш, чогось я тебе не впізнаю. Ану, зізнавайся на кого працюєш? Може, тебе спеціально впровадили, щоб мене з пантелику збити?

«Сам дурень…»

Внутрішній голос образився і затих. Нічого, не вперше, потім помиримось. Натомість буду впевнений, що до мене й справді шпигуна не підіслали, із завданням деморалізувати особовий склад.

Отже, підіб’єм підсумки наради. Оскільки повертатися не глянувши що там далі навіть одним оком я не маю наміру, а стояти на місці, щонайменше безглуздо, просуватимемося вперед.

Логічно міркуючи, якщо перша смуга загородження пасивна, то й друга не повинна бути надто агресивною. У тому сенсі, що не нападе раптово. Загарчить, чи вогнем пихне — питання інше, але атакувати без попередження не повинна. А інакше навіщо взагалі город городити? Поклали б мене тут одразу і не парилися. Отже, повчальний розсип трупів не самоціль, а лише демонстрація небажання контактувати з сусідами.

До речі, якщо згадати, хто входить до цієї категорії, то ще невідомо, як би я сам став захищати свої володіння від гоблінів, маючи подібні можливості. Так що нічого, не розібравшись, усіх огульно в нелюди записувати.

Вважаючи, що зрозумів який принцип дії пастки, я все ж таки не став ломитися крізь ліс напрямки, а як всякий нормальний герой пішов в обхід. Цикнувши при цьому на думку, що промайнула: трохи прибарахлиться ... Адже, судячи з знайденої рогатині, на могильнику цілком могли знайтися ще якісь цілком пристойні речі.

Не те щоб мене відвертало від мародерства, зрештою, мертвим майно без потреби, але й турбувати тлінні останки без гострої потреби не хотілося.

Звичайно, якби я опинився в ситуації, коли виживання безпосередньо залежало від акту вандалізму, то жодні моральні бар'єри мене не зупинили б, а так — заради інтересу. Ні, з цим питанням до наступного кабінету.

Шолом і кольчуга у мене найкращі, які тільки можливі у цьому світі. Звичайно, якщо воїни вищих каст не хизуються в міфрилових обладунках, або панцирах з крилець жука-носорога. Тобто сподіватимусь, що комп'ютерні ігри не так широко простягають руки свої у справи народні. І, незважаючи на гоблінів, тролів та орків, їхні ідеї сюди ще не дісталися.

Меч теж не з рядових. Це ще староста помітив. Мені, правда, майже й не довелося ним нормально скористатися, — мечем, я маю на увазі, а не Титичем. Але меч і справді, як би це точніше сказати: мого розміру, чи що. Коли береш у руку, то не відчуваєш дискомфорту. Він не заважає, а навпаки. Загалом, розношувати та звикати не потрібно. Як казали в одному рекламному слогані, щоправда, з приводу туфель: «Надів і забув». Хоча тут я ще до кінця не розібрався. А тому цілком можливо, що за це злиття зі зброєю мені треба дякувати навикам покійного тезки.

Але рогатину візьму. Не викидати ж, якщо вона сама так вдало підвернулась під руку. Зате тепер не доведеться шукати ціпка, без якого в лісі, майже як без очей.