Розділ 2

Ліс поступово змінювався. Та частина, що залишалась у мене за спиною, більше нагадувала вітрозагороджувальну лісосмугу поряд із машинно-тракторним станом якогось колгоспу. Причому ще тих часів, коли механізаторів годували рясним обідом, а керівництво не шкодувало грошей на підписні видання та іншу агітаційну продукцію. Добре, що хоч лінь була властива гоблінам так само, як і неохайність. І вже всього за якісь сто кроків від стійбища моїх наймачів і благодійників ліс став набагато чистішим. Як і повітря.

Натомість, виникли інші відчуття, менш радикальної властивості, як сморід випорожнень, але не менш неприємні. За ідеєю, я заглиблювався в ліс і, відповідно, з кожним моїм кроком, він мав ставати більш занедбаним і густим, виявляючи природне прагнення перетворитися на непролазні нетрі. А натомість горезвісний Похмурий Гай ставав усе більше схожим на причесаний парк у заповіднику, тільки асфальтовані доріжки та таблички «Private!» поки не траплялися.

І ще, мені весь час здавалося, ніби звідти, через доглянуті і проріджені за планом кущі й дерева, на мене з прищуром дивляться десятки насторожених очей. Неквапливо поєднуючи при цьому «мушку» з прорізом у прицільній планці. А ти, пов'язаний присягою та наказом, йдеш просто на них — і всією шкірою відчуваєш, що ось-ось у «зеленці» блисне спалах, якого, можливо, вже не побачиш.

Дурниця, звичайно. Звідки тут вогнепальна зброя? Максимум стріли прилетить. Втім, це уточнення докорінно ситуацію не змінює. Яка різниця, чим у тобі дірку зроблять, «ти ж не вікно в жіночій лазні»?

Ну, дуже мені не хотілося йти далі. От прямо тут би і подрімав кілька годин. А там, глядиш, і відпустить.

— Доречна думка, між іншим, — пробурмотів уголос. — Куди я поспішаю? Потяг відлітає від причалу чи що? Хтось заперечує? Говоріть голосніше!.. Нема заперечень? Ось і добре. Прийнято одноголосно, у першому читанні.

Схоже, своєчасно озвучене рішення відпочити припало до смаку не тільки мені. Тому що, як тільки я почав виглядати більш-менш підходяще місце для привалу, — відчуття чужого погляду зникло. А разом з ним і тяжкість, що відчутно тиснула на плечі і стискає віскі. Навіть небо над головою з'явилося, хай і фрагментарно, але яскравими блакитними плямами. Ось як дивно людина влаштована: ще секунду тому, відчуваючи небезпеку, я дивився тільки під ноги і по боках, а ледве відпустило — відразу ніс вгору і очі в стелю. У сенсі, в небо.

— Не подадуть і не мрій…

Це я сам собі пояснив уголос.

— Краще на землю дивись, а то мало... Раптом серед Лупооких знайшовся менш лінивий гоблін? Запаришся потім чоботи відчищати.

Чорт! Як у воду дивився! Знайшовся. І навіть не один!

Ні, я ні в що не вступив і нічого не розчавив, але сліди перебування гоблінів виявив, — навіваючі дуже неприємні і роздуми. Простіше кажучи, переді мною було поховання відкритого типу. Своєрідний лісовий цвинтар. Досить старий, щоб остаточно вивітрилися запахи розкладання і тліну, проте нічого приємного в такій знахідці не було.

Судячи з густішої трави, що відрізнялася темно-зеленим кольором, цвинтар займав площу приблизно кроків сто п’ятдесят в довжину і десь з п'ятнадцять-двадцять завширшки. Рота полягла, не менше. Від чого вони тут загинули, і чому ніхто не перейнявся похованням останків? Гаразд, друге питання замінимо для ясності, я ж не знавець гоблінських обрядів. Може, у них саме так прийнято поводитися із загиблими. Але чому ніхто не обібрав мерців? Що зовсім нікому не потрібні ні зброя, ні обладунок? Нехай не найдорожчі, але все-таки.

Я нахилився і підняв спис, що лежав поверх легкого щита. Сплетений з вербових гілок щит при цьому розпався на порох, все ж таки волога своє зробила, зате спис виглядав як новий. Міцний, відполірований до блиску держак і насаджений на нього бронзовий листоподібний наконечник, довжиною у дві п'яді.

Скоріше все ж рогатина, ніж спис.

Взагалі-то, я не надто сильний у класифікації старовинної зброї, так тільки, нахапався там і там, але що рогатина зазвичай коротша і масивніша за списи — чув. І ось ця зброя, яку я зараз стискав у руці, буквально підкорювала своєю простотою, надійністю та міццю. Навіть дивно, що вона виявилася у гоблінів. Втім, що ж тут незрозумілого, якщо згадати, скільки років люди та нелюди воюють один з одним? Зрозуміло, що й найкращі зразки зброї час від часу змінюють господарів, переходячи від мертвих воїнів до переможців. Або ось так, як у моєму випадку…

Я перехопив рогатину міцніше і, користуючись як палицею, став ворушити залишки зітлілих обладунків.

Дива виявилися відразу і в множині. Жоден із потурбованих мною шоломів, щитів, нагрудників чи інших засобів індивідуального захисту не мали слідів, так би мовити, смертельного ушкодження. Вони не були ні зім'яті, ні розрубані у місцях, що прикривають життєво важливі органи!

Зрозуміло, вбити можна і не пошкоджуючи обладунок. Але ж не всіх до одного. Якщо тільки ворогами цього загону не були горезвісні мисливці, що б'ють білку в око, щоб шкірку не зіпсувати. Чи були? І я не помилюся, якщо припущу, що гоблінів укатрупив засадний полк ельфів? Довговухі, згідно з усіма легендами, а також усним і письмовим переказам — справжні снайпери та майстри стріли та лука.

Дуже розумне та логічне припущення, якби не один «нюанс». Єдиний, але при цьому такий, що геть-чисто закреслює всі мої висновки. Я не бачив стріл!

Навіть якщо припустити, що вони зотліли згодом, то не всі ж одночасно і повністю. Хоч парочка фрагментів, типу наконечників, мала вціліти. Гаразд, зайдемо з іншого боку.