Розділ 1

Ліс я любив із дитинства. Поважний, статечний, неквапливий. Особливо коли закінчувалося усяке цвітіння, і починалася грибна пора. Ступнеш з яскравого сонячного узлісся всередину хащів і ніби в іншому світі опиняєшся. Величній країні філософів і мудреців, у якій немає місця ні метушні, ні поспішності.

Багато моїх знайомих, чомусь впевнені, що чим швидше носишся лісом, чим більшу відстань намотаєш, тим гарантованіший успіх, тим більше грибів опиниться в кошичку. Тому що ноги обов'язково винесуть тебе на заповітну галявину, де цих самих дарів природи виявиться незліченна кількість, видимо-невидимо!.. Хоч у футбол ними грай, хоч косою коси.

Напевно, у цієї легенди одне і те ж коріння з історією, що є в запасі кожного поважаючого себе рибалки... У якого, хоч раз у житті, та зірвалася з гачка величезна рибина (габарити втраченого улову обмежені тільки шириною розмаху рук оповідача). Подібні байки цікаво слухати та підтакувати, але після цього — одні продовжують мріяти, а інші — несуть додому рибу. Нехай і не фантастичних розмірів, зате повне відерце. Або — козуб, якщо повернутися до лісу з грибів…

Лісовий покрив ховає свої скарби від жадібних очей краще за будь-який маскхалат. Тут зелена пляма, там — жовта, поруч коричнева чи ще якась. Тут крапелька роси або вологий листочок блиснув, а там щось чорніє в її темнішій плямі густої тіні. Все різнобарвно, хаотично та безформно. І щоб пропустити те, що шукаєш, навіть бігти не треба. Лише надто різкий поворот головою, погляд трохи швидше ковзнув, і калейдоскоп уже змінив картинку. Секунду тому ти чітко бачив масний капелюшок підберезника або боровика, а зараз навколо одне тільки пріле листя.

Лісом треба рухатися обережно, я навіть сказав би — ніжно. Намагаючись зайвий раз не потурбувати. Щоб він перестав відчувати в тобі чужинця і заспокоївся.

Крок лівою ногою, а очі тим часом вивчають сектор між дванадцятою та п'ятою годиною. Завершили огляд, робимо крок правою і дивимося, що у нас під ногами від семи до півночі. Причому не треба забігати вперед. Три метри максимум. Та й то залежить від погоди. У сонячний ясний день ще є сенс, а закриють небо хмари — і двох метрів достатньо. Повільно? Так. Ну, а куди поспішати? То ж не марафонський забіг. Тут не нагороджують тих, хто першим рвонув фінішну стрічку. Натомість, якщо вмієш дивитися, вже ніщо не сховається від твого погляду. Гарантовано… Як тільки очі звикнуть до гри світла, налаштуються на пошук, навіть ті гриби, що ще роздумували: показуватись їм з-під листя чи почекати, не зможуть уникнути кошичка.

А кроків через двадцять-тридцять можна й перевести дух. Озирнутися. Вибрати найперспективніший напрямок.

Багато хто впевнений, що у грибному полюванні найважливішу роль відіграє випадок. Тому одним щастить, а інші повертаються з порожніми руками. І ніхто не може знати, під якими кущами ховається здобич: ліворуч чи праворуч. Ось і гасають, як ошалілі, намагаючись встигнути скрізь. Давлячи і штурхаючи зосліпу ті гриби, які фізично не в змозі помітити.

Нічого подібного, тут теж є своя хитрість обґрунтована досвідом, умінням спостерігати та робити висновки.

Наприклад, якщо хоч раз пощастило знайти хорошу грибницю між корінням старої берези, цей епізод запам'ятається назавжди. І скільки разів потім ти не прийшов би в ліс — ні-ні, та й повернеш до найближчої берези. А раптом там знову чекає сюрприз? Ну, а якщо знахідка повториться — все, з того дня кожен твій грибний похід пролягатиме від однієї білоствольної красуні до іншої.

Плюс деякі елементарні знання. Наприклад, про те, що гриби хоч і люблять вологу, але не переносять надмірної вогкості та швидко гниють у надто темних місцях. Отже, їх краще не шукати ні в болотистих розпадках, ні на вершинах пагорбів.

Загалом, як співав у фільмі «Перша рукавичка» тренер та наставник чемпіона: «У всьому потрібне вправляння, загартування і тренування. Вмійте вичікувати, вмійте нападати…»

Гарна пісенька, я й не помітив, як почав тихенько її наспівувати.

— За кожної невдачі, давати вмійте здачу. Інакше вам удачі не видати.

Ну що ж. Пісенька жартівлива, а сувора правда життя цілком і повністю в наявності. Бо якщо перший раунд загалом залишився за мною, то як складеться малюнок другого — бабця ще навіть не ворожила.

Гаразд, подивимося. Погоні ні, вже добре. Значить, Лупооким і справді дуже важливим є позитивний результат довіреної мені місії, якщо гобліни навіть таку образу проковтнули і дозволили піти безкарно.

До речі, розумно міркуючи, це той єдиний плюс, який можна записати собі в дебет. Тому що решта — виключно мінуси.

Перше — якщо звільнення Похмурого Гаю від невідомого зла таке необхідне кланам, то чого ж вони досі нічого серйозного не зробили? Або зробили, але зазнали такої нищівної невдачі, що зареклися соватися в негостинні нетрі ще раз?

Звідси цілком закономірно виникає друге питання — чи не дурень я? І, якщо чесно, то зараз саме той рідкісний випадок, коли дуже хотілося б отримати позитивну відповідь. Бо, як говорить народна мудрість: «Дурням щастить». А ще над ними простягає свою руку наш Всеблагий і Людинолюбець.

А-у? Громадяни-товариші духи? Які будуть ваші міркування щодо зазначеного питання? Простирає, чи ні?»

Я почекав кілька секунд, мимоволі прислухаючись до процесів, що протікають у моїй голові, немов до стороннього шуму, але нічого виразного, втім, як і якогось іншого — так і не почув.