Розділ 27

Болото поступово перейшло в плавні, що рясно поросли очеретом. А ті, у свою чергу, перетворившись на зарості верболозу та таволги, поповзли до самого лісу, зливаючись з кущами узлісся. На щастя вода ніде не піднімалася вище шиї, тож на земну твердь, щедро встелену травою та опалим листям, вибралися майже сухим. У тому сенсі: що сам я просочився вологою практично наскрізь, зате одяг і те мізерне спорядження, з яким ми вибралися поговорити з тролем, мандруючи на голові, не намокло.

Знявши з себе добру дюжину п'явок, і сподіваючись, що вони не пробралися також і в більш важкодоступні місця, я із задоволенням одягнувся в сухе. Свист не відставав. Перша частина мого плану перейшла в завершальну стадію. Залишалося підібратися ближче до табору. Що теж було цілком здійсненно. У всякому разі, шум і гам, що долітали від табору клану Лупооких, свідчили про те, що гобліни почуваються абсолютно безтурботно. І навряд чи виставили довкола посилену варту. І тим паче не доводилося побоюватися різних охоронних сюрпризів, на кшталт розтяжок із сигнальними ракетами. Хоча, враховуючи присутність у таборі як мінімум одного боєздатного шамана, зовсім нехтувати такою ймовірністю теж не можна. Береженого, як відомо…

Пострибав на місці, на предмет брязкання та інших шумових ефектів, потім наказав проробити те саме Свисту, чим дуже спантеличив хлопця. Загалом, вірно: коли весь обладунок з полотна та шкіри, а зброя — пара кинджалів, гриміти і дзвеніти нічому, але звичка — друга натура...

І чого цікаво не спиться нелюдям? Вже й ранок скоро, а судячи з звуків, що лунають, як мінімум до кількох десятків індивідуумів, сон так і не прийшов. Звідси мені не було видно причини їхнього безсоння, але товклися гобліни біля чогось великого і темного. Хоча цілком могла позначитися гра тіней і не надто яскравого світла від кількох, залишених без нагляду вогнищ.

Дерева в лісі росли досить густо, щоб випадково не потрапити комусь, з гоблінів на очі, якби той невчасно озирнувся, але не настільки, щоб продиратися крізь підлісок за допомогою мачете і такої матері. Дуже навіть комфортна для партизанства зеленка. Гуляй диверсант, як хочеш ...

З поглядів, що кидалися час від часу Свистом, було очевидно, що бійцю дуже хочеться зрозуміти: за яким дідьком нас сюди занесло? Повторно перерахувати ворога по ногах та головах? І що це змінить? Висадити склад боєприпасів? Гм… Навіть якщо б і був у нас якийсь вибуховий пристрій, то навряд чи списи, луки та стріли зможуть детонувати під час вибуху. То що я тут роблю, посилено зображаючи з себе Чингачгука Великого Змія та Зіркого Сокола в одному флаконі? Маєте план, містере Фікс? Аякже… Він є в мене, і добрий план. Інакше я б сюди не поліз. Щоправда, зовсім трішки, на одну затяжку… Але — забійний! Навіть десятиметровий удав стане цілком безпечним, якщо вчасно відрубати від нього зовсім маленьку, у відсотковому співвідношенні частинку. Зате по саму шию...

Сподіваюся, висновок зрозумілий: укоротити за те, що був небезпечний. Пробач Володимире Семеновичу, це в мене нервове…

Дідько! Під ноги треба дивитися, поет недороблений, а не вірші перебріхувати, коли до «окультуреної» території наближаєшся. Творці і Вседержителі, це ж якою гидотою треба харчуватися, щоб потривожена чоботом субстанція так засмерділа?.. Жах! Бойові ОВ відпочивають… Добре, хоч поповзом цим «мінним» полем пересуватися не треба. Голубчики, що товпилися біля великого казана, звернули б на нас увагу лише в тому випадку, якби мені чи Свисту заманулося відібрати у них ківш, яким вони вперто шкрябали по денцю величезної ємності.

Про властивості варева, що міститься там, не складно було здогадатися, дивлячись на стійбище, що один в один нагадувало панораму бою на багатостраждальному Іпрському плацдармі* (*місце першого застосування хімічної зброї). Коли приблизно дві третини особового складу вже спочили зі святими , а решта ще мучиться, оголошуючи простір стогонами та конвульсивними спробами виблювати отруту з організму.

Добре відірвалися!.. Цікаво, це у них перманентно така веселість, чи возз'єднання двох братніх кланів вирішили відсвяткувати? Додавши поминки і райдужні перспективи порятунку від напасті, що окупувала Похмурий Гай? Ну, жодної поваги до людей, у сенсі ворогів. Це ж ми, білі та пухнасті за вдачею, а тому знаємо: що перемир'я порушувати недобре, а вони, брехливі гобліни, з чого так вирішили? Ні, треба покарати. З усією суворістю та зрозумілістю прикладу. Он у Свиста аж очі заблищали. Явно прикидає: з якого краю починати. І не дарма прикидає. Розійшовшись у різні боки і закручуючи спіраль до центру, ми за годину, в два ножі упокоїли б усіх. Ось тільки життя, не дитяча лічилка. «Вийшов місяць із туману, вийняв ножик із кишені. Буду різати, буду бити, — з ким залишишся дружити?» Навіть якщо припустити, суто теоретично, що два бійці можуть вирізати приблизно чотири сотні особин, обох статей та різного віку, то яким же треба бути байдужим кацапом, або — до якої міри ненавидіти ворога, щоби не поїхати дахом від такої «роботи»?

Ну, так, не сприймаю я цих фентезійних персонажів серйозно. Розумом розумію, що гобліни наші вороги, і якби я потрапив їм у лапи — то прикінчать, не замислюючись, або замордують до смерті, а ненависті все одно немає. Тому, хто не воював, хоч сто разів повтори: «фашист», «дух», «москаль» — адекватної реакції не буде. Подивиться товариш на тебе задумливим поглядом, покиває, зробивши серйозне обличчя, а в душі в нього нічого не відізветься. Ненависть до ворога словами не виростиш, її на власні очі побачити треба…

Не розуміючи моєї нерішучості, Свист наочно чиркнув долонею по горлу.