Розділ 26

Через добу трава піднялася, випросталася і навіть найпильніший погляд навряд чи зміг би щось знайти, як не знаєш: де і що шукати. Але переді мною та Свистом ця проблема не стояла. Ми точно знали: де, чого й скільки. Тому все значно спрощувалося, якби не туман. Переддосвітня імла і сама по собі не сприяє розшуковим заходам, ну а про вологу і щільну, як молоко, пелену серпанку, що вступив у свої права і завис якраз на рівні очей, навіть згадувати не доводиться.

Пам'ятаю, якось у юності, повертаючись додому від дівчини з сусіднього села, ось точно в такий же ранковий час я, йдучи берегом річки, примудрився проминути міст. Через що відмахав ще добрих три кілометри, доки не вийшов на бетонку.

Одним словом, не знаючи броду, в туман не лізь. Та й пробиратися високими травами, буквально просоченими вологою, що щедро осідає на стеблах і листі, те ж саме що перебрідати неглибоке водоймище. І кілька хвилин не пройде, як весь одяг від пояса і нижче промокне наскрізь. З тією лише різницею, що літні водоймища приємні на дотик, а від льодяної роси — зуби ломить. А значить, зняти штани не варіант. Дуже швидко задубієш так, ніби в ополонку бухнув. Замерзнути, ясний пень, не замерзнеш, але на майбутнє ревматизм забезпечений з гарантією.

І тому, хоч професія воїна і не обіцяє старості, — накликати на свою голову, а точніше на нижні кінцівки будь-які болячки, ми не стали. А дійшовши до терну, на невеликому п'ятачку, трохи осторонь поміченого стадом шляху, збили піхвами росу, прим'яли рослинність і сіли, чекати повного сходу. Остаточної, так би мовити, перемоги тепла над холодом, дня над ніччю, світла над темрявою і взагалі всього хорошого над тим, що не дуже добре по-нашому розумінню. Тому що людині подобається тільки те, що відповідає її побажанням, або затребуване на даному відрізку буття. Інше, суєта суєт і знемога духу.

А що найгірше, скільки людей — стільки й думок. Пардон, це я ще забув про всі інші види, які мешкають у цьому світі, прямоходящих гуманоїдів. Про що, дехто, ще не видимий, але цілком виразно чутний, поквапився мені нагадати. І чув його не лише я.

Свист трохи підвівся, повернувся обличчям у напрямку Висілок і замружився, прислухаючись. Потім трохи розгублено пробурмотів.

— Дівчина заблукала, чи що?

Оскільки переносне довідкове бюро у такий ранній час, напевно, ще спало, я лише кивнув і з розумним виглядом знизав плечима. Надавши рейнджеру самому вибирати найбільш відповідний варіант відповіді з набору: так, схоже, і яка різниця?

Різниці й справді жодної. Навіть я виразно чув кроки однієї людини. Йде неквапливо, отже, не тікає і не поспішає по допомогу. Мало, яка в кого в селі утворилася потреба? Наприклад, до пастухів чи стада.

Милка вискочила на нас так несподівано для себе, що від переляку навіть послизнулась і цілком могла впасти, якби Свист не підхопив. Слабко тріпнувшись у його руках і побачивши мене, дівчина тільки охнула. А потім додала з докором.

— Чого накидаєтеся, як нелюди? Так і заїкою стати можна.

— Під ноги, красуне, треба дивитися, — засміявся Свист, притискаючи дівчину трохи міцніше за необхідне. — А то б ще наступила комусь із нас, ненароком, на щось важливе у господарстві...

Ця Мілка, порівняно з тією валькірією, якою я її уже дещо невиразно пам'ятав з попереднього варіанту дійсності, була набагато скромнішою і не такою джигою. Починаючи від більш пристойного для дівчини одягу і до махрової хризантеми в забраному під широку тасьму волоссі. Під моїм пильним поглядом кирпата красуня збентежилася, крутнулася і рішуче вивільнилася з обіймів рейнджера.

— Чого ви?

Важко бути богом і залишатися звичайною людиною. Вимушеною постійно нагадувати собі, що усі інші не знають навіть малої частини того, що мені відомо. А зокрема — ось це чарівне створіння, навіть не підозрює, що в іншому житті була дуже не проти стати моєю другою дружиною. І в тому, що я не встиг скористатися її безсоромно запропонованими принадами, а обмежився виключно візуальними спостереженнями і мінімумом контактів, немає ні моєї, ні, тим паче, її заслуги. Про що, як відверто, я зараз дуже шкодую. Міг же! І згадати було б що, і жодних наслідків для дівчини. Ось так. Знав би прикуп, жив би в Сочі.

— А ти чого тут забула? — брякнув, відганяючи звабливе видіння минулого і запізніле ковтання слини.

Вчися, студент, одна фраза, а відразу видно людину освічену і добре виховану.

— Мене Ярополк Титич послав, — дівчина поправила на грудях сукню, що була приведена зусиллями Свиста в легкий безлад, і знову перев'язала поясок. — Вам назустріч...

Весь фривольний настрій миттєво зник. Староста Висілок не з тих, хто метушиться через дрібниці. І точно не став би посилати дівчину в ліс, вночі, одну — без вагомої на те причини.

— Що трапилося? Гобліни повернулися?

— Ні, — хитнула головою Милка. — Гобліни не поверталися…

— Орки?! — вигукнув Свист. — Не може бути! Вони ж мимо йшли.

Трясця! Невже ми пошилися в дурні, неправильно оцінивши кількість і наміри степових дикунів?

— Орки? — Дівчина здивувалася більше нашого.

Ф-фу... слава, Богу!

— То що там у вас трапилося, зрештою? Ти можеш пояснити?

— Я ж намагаюся, — насупилась кирпата. — А ви весь час перебиваєте і не даєте мені навіть слово вставити.