Розділ 25

Вже не знаю, що наплів про мене пастухам Свист, але розміру їхніх очей позаздрили б і сови. Щоправда, з розпитуваннями не лише хлопці, а й навіть дівчата не лізли, а трималися дуже шанобливо. Звільнили місце біля багаття, пригостили запеченою на вугіллі рибою та гороховим кулішом на салі, рясно приправленим грибами. Я бачив, що хлопцям страх як хочеться почути щось ще й від мене, але напруга та втома, як і раніше, не відпускали. Тієї години, що я урвав на відпочинок у дорозі, явно було занадто мало, щоб відновити сили. І тепер, коли ситість приглушила тривогу, сон пред'явив свої права абсолютно безапеляційно.

— Лягай і ти, Свисте. Засвітло до орочого сліду нам все одно не встигнути. Тож назад рушимо, як тільки засвітає. Розпорядися, щоби розбудили і лягай відпочивати. Тільки щоби обов'язково розбудили.

— Не хвилюйся, командире. Піднімуть ще до світанку.

Власне, я й не хвилювався. Зрештою, головне з проміжних завдань було виконано. І якщо доля Приозерного і Підбір'я ще залежала від місії в таємничому Похмурому Гаю, то про Висілки можна було більше не думати. Господар у села визначився остаточно. Принаймні де-факто… А отже, невеликий відпочинок я таки заслужив по праву. І ще — я дуже сподівався, що близькість пастушої ватри допоможе мені продовжити розмову з Сімарглом. Перервану так невчасно.

Благими намірами вимощена дорога в ...

Ні, до Вічного вогню я знайшов шлях. Як і замовляв. Ледве заснув. Ось тільки крилатого пса, там уже не було. А значить, даремно напружувався, міг спокійно поспати і у звичайному світі. Заощаджуючи енергію перенесення для більш відповідного випадку. Або з огляду на неоднорідність часу та теорему Еммі Нетер, про цей аспект буття можна більше не дбати?

Ух, як розумно подумав, навіть приємно стало. От тільки пояснили б мені: хто така — Еммі, і що за теорему вона довела? Гм, як казали класики: божевілля часом набуває дуже кумедних форм. Навіть у прапорщиків та сержантів.

Хмикаючи і кепкуючи, я не забував озирнутися. Звичка… Сотні разів ходжена стежка набагато небезпечніша за нову, бо сюрпризів не чекаєш. А він був. Невеликий такий. У тон піщаному тлу та пурпуровому відблиску полум'я.

Перстень. Чоловічий. Із золота. З великим рубіном. Дуже великим. Настільки, що прикраса переставала бути перстнем, а переходила до іншої вагової категорії.

Навіть на мій недосвідчений у коштовностях погляд — орієнтовною вартістю в ціну середнього острова. Фіг його знає, скільки там і чого в каратах, але титульна грань камінчика була з поштову марку. А я десь чув, що ціна у дорогоцінного каміння, зі збільшенням розміру, зростає в геометричній прогресії. Отже, висновок напрошується найбанальніший — такими цінностями просто так не розкидаються, і ця річ — тут залишена спеціально. Вгадайте із трьох разів для кого?

Я обережно підняв з піску таємничий ювелірний виріб і покрутив перед очима, хоч і з побоюванням, милуючись грою світла. Чудова робота. Вражаюча. Я навіть сказав би: монументальна, владна…

Чорт! Чорт! Чорт! І ще раз чорт!

Від розуміння того, що знаходиться в моїх руках, я ледь не випустив перстень. Точніше — випустив, але чисто на автоматі, підхопив… Вічне горе від розуму та надмірної, хоч і несистематичної освіти. Бачив я його в якомусь фоліанті за черговою суперечкою батьків про невідповідність викладених там автором ідей з історичними фактами. Гарний був малюнок, от і запам'ятався. Перстень Тіберія! Рубінова печатка Імператора.

І як накажете це розуміти? Неймовірний збіг чи тонкий натяк на дуже товсті обставини? Типу, ти народжений, щоб казку зробити реальністю?! І взагалі, всі, головним чином, недруковані пророцтва, буквально рясніють текстами про твоє, у сенсі — моє, неминуче сходження на трон. Цілковита клініка! Особливо якщо не забувати, що зійти можна не тільки на робоче місце Імператора. І шлях на ешафот — з умілим і гостинним катом — набагато ближчий. Ох не подобаються мені такі аванси. Цілком, тобто!.. «Вперед, хлопці, всім медалі будуть!». Ось тільки дірок на камуфляжі, зазвичай, буває значно більше, ніж обіцяних нагород.

Все, все, брек!.. Не метушись під клієнтом. Давай, Владе, зберись... Чого розкудкудакався? Шукай помилки!

Та легко…

По-перше, — я жодного разу не ювелір, а тому справжність каменю, і тим паче — чистоту води, визначити не можу. Відповідно, цінність теж. Цілком можливо, в моїх руках напівдорогоцінний виріб із забракованого матеріалу. Цілком доступний за ціною, та ще не аби кому, а власнику аж трьох сіл. Щоправда, й не скельце — залізо дряпає. Тож не повне фуфло. І невідомі дарувальники, повагу до мене по-любому виявили.

Друге. Зазвичай, наскільки мені відомо, знов-таки із проштудованої белетристики, такі знакові подарунки подають із відповідними вказівками та побажаннями. Коротше, інструкціями із застосування. Щоб не напоров дурниць, або — не зіпсував виріб. А не підкидають, як зозуля яйця.

Третє. Чого я нервую? Перстень з картинки упізнав? То воно коли і де було? Може, в тутешніх краях Імператори віддають перевагу зеленню смарагдів, або жовтизні хризолітів. Щоб заразом уже від пожеж та повеней державу вберегти.

А чи не логічніше припустити, що це колечко лише аварійний маячок? Як там у казці? «Ти котись, котись колечко… у літні сіни, у теремок осінній…» Логічно? А чому ні? Сімаргла я минулого разу як викликав? Сунув камінчик у багаття і все, Сивка-бурка прискакав!