Розділ 24

До водойми з дурною назвою ми підійшли ще задовго до сутінків. В основному, завдяки тому, що літні вечори не поспішають змінювати день. Бо корови так наслідили, вибираючи зручний шлях і солодші трави, що іноді ледве не повне коло доводилося робити, перш ніж просунуться вперед. Але ми зі Свистом навіть не намагалися скоротити шлях і не перли напролом, по байраках та чагарниках. Не знаю, чим для себе мотивував вибір такого маршруту рейнджер, а мені вистачило згадати істину: що «коли йдеш шпалами — ніколи не заблукаєш». І хоч корови не потяг, а продукт їхньої життєдіяльності не такий прямолінійний і гарний, як рейки, — твердження Чебурашки не втрачало сенсу. Особливо, коли дерева почали збиратися в гайки, а там і зовсім постали поперек шляху. Не так щоб суцільною стіною, а й не прохідним двором. Місцями навіть корівкам доводилося йти не привільніше, ніж по дві в ряд.

Зате, коли гущавина закінчилася, місцевість дуже змінилася. Мов у інший світ потрапив.

Ми вийшли до підніжжя невисокого, порослого рідким лісом і увінчаного кам'янистою скелею триступеневого пагорба, що віддалено нагадував перуанські піраміди. Невелике озерце розташовувалося на другому карнизі. Наповнюючись підземними джерелами, воно хоч і неквапливо, але дуже шумно, пінячись і бризкаючи, вивергало надлишок води грайливим водоспадом. Над яким навіть зараз, надвечір, ще виднілася веселка. Вже трохи блякла, але все ще дуже симпатична.

Воістину, Творець розумівся на красі. І тим більше незрозуміло: навіщо йому у цьому раю знадобилися істоти, які постійно намагаються все спаплюжити? Це я і про людей у тому числі…

Стадо паслося і ремиґало, десяток пастухів і підпасків тулилися біля вогнища, готуючи вечерю, а Хазяїн займався улюбленою справою всіх тролів — спав.

— А ти переживав, командире… — хмикнув Свист. — Тепер нам ще й чекати доведеться. Розбудити троля завдання не з легких. Якось на привалі, хлопці плели байку, що одного разу, навколо гірського велетня, що заснув, жартома розклали багаття. Так він не тільки не прокинувся, але ще й на розпечене вугілля погрітися ліг.

— Нічого, я спробую щастя.

— Ми настільки кудись поспішаємо?

— Навіть не знаю. Начебто і нікуди. Похмурий Гай простояв без мене кілька років, зачекає ще кілька днів, але якось неспокійно на душі.

— Через орків?

— Можливо… А ти — іди до пастухів. Адже вони теж хвилюються: як там удома? Розкажи їм новини. Заспокій… Ще скажи: назад нехай не поспішають. Місце тут гарне. Тихе… Як усе остаточно вляжеться — пришлемо за ними.

— А що з молоком робити?

— Я думаю, Титич надішле їм когось. Масло збивати, та сир варити... Та й самі, не маленькі. Вигадаю щось.

— Добре скажу…

Свист попрямував до вогнищ, а я — до Хазяїна, що розлігся біля водоспаду. Мабуть, шум струменів нагадував велетню про його домівку і додатково заколисував.

Мій метод побудки був підлий і зовсім не гуманний. І якби не ті, орки, що казна-звідки й куди йдуть, я напевно не став би до нього вдаватися. А швидше за все, користуючись слушною нагодою, сам із задоволенням подрімав би хвилинок шістсот. Трохи віддалік… Щоб не слухати хропіння, що пробивається навіть крізь шум води. Але, на жаль!.. Як то кажуть: людина припускає, а доля — розпоряджається. Ну, а якщо відверто, то вся хитрість полягала в тому, що я знав одне вразливе місце. Щоправда, в організмі лише конкретного цього троля. Куди й копнув чоботом, з усією безцеремонністю. Благо, Хазяїн лежав на боці, люб'язно надавши мені доступ до точки застосування сили.

Троль заворушився, пробурмотів лайку і, не розплющуючи очей, глибоко втягнув ніздрями повітря. Після чого досить швидко сів, зовсім забувши про потривожену рану.

— Це ти, Той, Хто дає ім'я?

— Доброго дня, — про всяк випадок, раптом велетню спаде на думку обійматися, я відступив на безпечну відстань. — Як відпочиваєш?

— Добре, — нехитро відповів той. — Я ситий… — на підтвердження сказаного, велетень задоволено ригнув. — Від соку, який видавлюють із корови, трохи бурчить живіт, але смачно. А ще – від нього в сон хилить. Тільки зберуся йти геть, вип'ю пару відер і знову спати хочеться… Ось і затримався довше, ніж хотів.

— Це дуже добре, що ти не пішов.

— Так? А чому?

— Тому, що я для тебе ще краще за колишнє ім'я придумав. І саме хотів про це розповісти.

— Ще краще? — спантеличено почухав потилицю велетень.

Блін, ну де ж той Сірко, у якого я міг би позичити очі. Заздрю дикторам телебачення, брешуть на весь світ і хоч би скривилися. Чи це вони такі тупі, що брехню від правди не відрізняють?.. Відірвався подумки на інших, так одразу легше стало на душі. Якщо всі навколо брудні, то й самому трохи забруднитись не соромно. Тим паче, не просто так, а в ім'я... Чого? Неважливо, літописці потім вигадають, якщо справа вигорить.

— Набагато краще…

— І яке?

— Той, хто дарує села…

Троль задумався. Це був найнебезпечніший момент у всій затії, і слід було негайно збити його з думки, але тут активізувалося моє сумління. Як завжди, у найневідповідніший момент. На жаль, і цього разу довелося засунути її кудись глибше.