Розділ 23

Ніякого вогнища не було й близько, як і крилатого гостя, — зате в полі зору виявилася дбайливо простягнута баклага.

— Я теж досі уві сні воюю... — співчутливо промовив Свист. Дочекався, поки я піднімуся, сам відкоркував посудину і сунув мені в руку. — Сьорбни, командире. Швидше відпустить. Перевірено…

Я й не збирався відмовлятись. Приклався ґрунтовно. Холодна джерельна вода — саме те, що треба людині, яка систематично проводить сни біля багаття. А тепер ще й у розмовах із давнім вогненним богом. До речі!.. Помацав пояс... На жаль, камінчик зник. І що це значить? Швидше за все, тільки одне: Сімаргла я викликати примудрився, але необачним вчинком, залишив бога в тому, проміжному оазисі. Це погано чи добре? Хто ж його знає? Але, якщо інформація була точною, то крилатому псові не звикати між світами швендяти. І якщо я йому для чогось потрібен, то намалюється повторно.

— Друзі чи вороги?

Свист поставив питання як би ненароком, недбало. Надаючи мені можливість вибору: відповідати чи вдати, що не зрозумів.

— По-різному… Найчастіше — друзі…

Відповідь була відповідною до питання. Але це лише так здається. Немає гіршого кошмару, ніж знову і знову переживати смерть товаришів. Усвідомлюючи, що нічого вже змінити не можна. І той, кому знайоме це відчуття, зайвих слів не потребує.

— Дякую… — я повернув баклагу Свисту і підвівся. — Ходімо, чи що?

— Ходімо, командире… Тільки, я тут роззирнувся навколо, трохи… І надибав дещо цікаве. Треба б і тобі подивитись.

— Треба — подивимося. А що таке?

— Я не цілком певен, командире, сліди ретельно затирали… Але — здається, тут зовсім недавно побували орки.

— Орки?

— Так. Я не став тебе будити, оскільки вони все одно вже пішли. І потім, великий загін не поводився б так обережно... Я не слідопит, але впевнений — пройшло не більше півдюжини воїнів.

— Думаєш, розвідники? У цій глушині? І так далеко від степу? Навіщо? А головне: вони просто зараз кудись ідуть, чи вже повертаються?

У відповідь рейнджер тільки виразно знизав плечима, цілком обґрунтовано перекладаючи процедуру думання на мене. Мовляв, ти батько-командир, тобі й висновки робити. А солдатська справа — про все помічене та підозріле вчасно доповідати. І чекати на подальші накази.

— Он у того чагарника найкраще помітно, — показав Свист на невеликий острівець терену. Кроків двадцять п'ять-тридцять по видимому краю. —Терен колючий. Навіть із їхніми шкурами там не пролізти. Сунулися було, але довелося відступити. Ось і натолочили сильніше.

«Егей, панове та товариші!.. — крокуючи до вказаного місця, я розсудливо попросив допомоги зали. — Твердиличу, залишайся на зв'язку. Я все-таки не мисливець. Без тебе можу й не розібратися. І втрачу так важко зароблений авторитет. Так що, підключайся, Владе… Підключайся. Орків мені ще тут не вистачало, для загального щастя і повноти відчуттів».

«Не питання, глянемо ...»

На це вся надія. Оскільки я точно не Соколине Око я — і навіть не Дерсу Узала. Не було де вчитися. В кам’яних джунглях інші пріоритети.

«Так, справді орки. Пройшли тут близько години тому. Семеро. Четверо самців і три самки. Ідуть без вантажу. Впевнено. Не поспішають. Усі озброєні списами. Один із чоловіків злегка кульгає на ліву ногу. Він же, спирається на палицю. Але не шаман. Якщо пройдеш слідом до їхньої стоянки, спробую визначити з якого вони племені».

Все це я слово в слово промовив уголос. А потім поставив усім одразу найголовніше питання.

— І що їм тут знадобилося?

Свист знову промовчав. Вирішивши, що я просто думаю вголос.

«Відповідь напрошується одна, — відповів Еммануїл. — Орки вертаються додому від гномів. Питання в іншому: навіщо їм робити такий гак? Чому не пішли прямо?»

«Дякую. Мені все одразу стало ясно».

«Чим можу…».

Я ще для пристойності, погладив рукою стебла та гілки чагарника, густо усіяні темно-синіми, схожими на дрібні сливи плодами. Один навіть зірвав, понюхав і пожував з розумним виглядом. Перестарався... У роті відразу все заніміло. А голоси в голові гидко захихотіли.

— Гаразд, воїне… — насилу повертаючи здерев'янілий язик, я, ніби в роздумі, вагомо впускав окремі слова. — Пройшли, та й хай собі йдуть далі. У нас до них справи немає, та й вони — зважаючи на все, на вогник завернути, не збиралися. Отже, продовжуємо рух. А то ми такими чином засвітла до Дурного озера не дістанемося. Всі, пішли… Дранг нах остен… У сенсі, поганяй ямщик на схід…

Рейнджер і цього разу перепитувати не став. Мало які там командир собі лайки бурмоче. Освічену людину одразу пізнати. А як зі слідом упорався. Любо дорого... Частину Свист і сам розгледів, при вторинному огляді. Але те, що кульгавий орк спирається не на держак списа, а на палицю, — не помітив. Одним словом, поталанило. Адже будь-кому відомо: з умілим командиром і бійцям більше шансів уціліти.

А я тим часом ухвалив остаточне рішення.

— Будемо сподіватимемося, що і орки не звернуть з дороги. Але, для певності, як упораємося з тролем і повертатимемося до села — пройдемося трохи їхніми слідами. Для певності і спокою…