Розділ 22

Корівки й справді постаралися. Залишили такий слід, що збитися зі шляху було практично неможливо. Пастухи не поспішали, тому стадо, буквально прогризло собі дорогу в густому різнотрав'ї, яке вже встигло піднятися після останньої сіножаті.

Майже годину ми зі Свистом йшли мовчки. Я збирався з думками, а він, мабуть, не наважувався потривожити, зануреного в роздуми командира. Але, чи то думки мої категорично відмовлялися збиратися разом, чи їх було занадто багато, і вони виштовхували один одного з голови, але я ніяк не міг зосередитися на чомусь одному. Калейдоскоп з різноманітних картинок так і мелькав перед очима. То боги починали грати в чехарду, навперебій вигороджуючи себе і звинувачуючи у гріхах всіх інших. То гобліни — які підступно відбирали у мене, чесно зароблені села... То я миттєво старився, ледве ступивши за заборонену межу Похмурого Гаю. Навіть студентки, з якими я їхав у тому фатальному автобусі, ні з того ні з сього, почали дорікати мені: що я їх покинув одних у чужому світі, а сам влаштувався під боком у Листиці. При цьому сама Листиця сиділа поруч зі своєю білявою кирпатою копією, м'яла фартух і загадково посміхалася, а ля Мона Ліза.

— Чуєш, командире, — Свист тримав мене за плечі, але чомусь стояв попереду. — Тобі б подрімати трохи. Адже на ходу засинаєш. Ну, який із тебе боєць? Тим більше, переговорник. З тролем балакати почнеш, язик заплітатиметься. Він нічого не зрозуміє. Га? Давай, просто зараз і просто тут зупинимося. Спи і ні про що не турбуйся. Я повартую. А як сонце на два пальці за полудень опуститься — розбуджу.

Він говорив ще щось, але я вже не прислухався. Теплий, нагрітий сонцем і багаттям, дрібний річковий пісок так м'яко вклався під щоку, як не всякій подушці вдається. Я ще спробував здивуватися: чому пісок, а не трава, але потім вирішив не перебирати харчами і міцно заснув.

Прокинувся від того, що якийсь твердий предмет муляв бік. Не розплющуючи очей, я спробував намацати під собою перешкоду здоровому відпочинку, але не тут було. По-перше, — порушник сну виявився не піді мною, а на мені. У тому сенсі, що був десь у моєму одязі, в районі пояса. А по-друге, — він незрозумілим чином так примудрився заплутатися в складках тканини, що дістати його звідти, не прокидаючись, легким порухом було неможливо. Тоді я схитрував, — узяв і перекинувся на другий бік. Дратівливе відчуття зникло, але разом із обертальним рухом тіла, з «паузи» знялися й мої думки.

«Мої думки, мої скакуни! Немов іскри запалять цю ніч…»

Я спішно плеснув себе долонею по боці, і остаточно переконався, що рекомендований порушник внутрішнього розпорядку, не що інше, як вогнекамінь. А з урахуванням останніх подій, і особливо тієї обставини, що зі сну я вивалився не де-небудь, а прямо біля особистої Неопалимої Купини, — слід було припустити, що це «ж-ж-ж» не просто так.

Підкоряючись натхненню та логіці, я таки дістав неспокійний камінець з-за пояса і обережно покотив його у бік багаття. Зовсім легенько штурхонув. Але камінчик покотився до вогню так рівно і впевнено, ніби був більярдною кулею, що поспішала в лузу. Не залишаючи мені часу передумати та схопити його. Мить — і він пірнув у полум'я багаття.

Я навіть заплющив очі, про всяк випадок. Інстинктивно… Чудово розуміючи, що коли рвоне, то…

Полум'я загуло трохи голосніше, басовитіше, немов хтось ширше відкрив заслінку на подачі палива, і все. Жодних інших звукових змін не сталося. Я ще посидів так трохи, чудово розуміючи, наскільки безглуздо подібна поведінка для дорослого чоловіка. А потім розплющив очі.

Не знаю, що саме я готовий був побачити, але точно не подібну особистість. У хламиді, з великими лебединими, вони ж ангельські, крилами за спиною і головою пса. Ця істота стояла, трохи подавшись вперед, склавши руки на грудях і дивлячись на мене собачими, які традиційно все розуміють, і від цього трохи сумними очима. Справжній песиголовець! Як ті, що у найстаріших казках…

Ну і що далі? Вітати, бити чи драпати?

— Здрастуй, сину людський… — голос у дива був, як у диякона. Басовитий, гучний. До такого голосу пасують бочкоподібні груди і піджак ніяк не менше шістдесятого розміру. Тоді як незнайомець не справляв враження богатиря, а був доволі хирлявий і, напевно, сутулився б — якби не випрямляла поставу вага крил за плечима.

— Здрастуй і ти, незнайомцю…

А чого? Чемність ще ніколи і нікому не зашкодила. Нахамити чи у вухо заїхати завжди встигнеться. Адже наш бронепоїзд, як відомо…

— Як тебе звати?

— А кого я тобі найбільше нагадую? — не надто традиційно відповів той.

«Білу гарячку!».

Отак би й бряцнув, якби не обеззброююча усмішка, яку він якось примудрився зобразити на псячій морді.

Придивився. Гм, а й справді — нагадує. Бурого… Вірного сторожа бабусиного подвір'я. Коричневе цуценя від сусідської вівчарки та залітного залицяльника, їй подарували, коли я навчався у сьомому класі. І з того часу, щоліта, Бурий, котрий виріс у величезного пса і змінив забарвлення на «мокрий асфальт», був моїм незмінним супутником у всіх подорожах навколишніми лісами.

— Ось так і клич, — погодився песиголовець. — Надто вже далеко пішла ваша нинішня мова від мови предків. Повне моє ім'я — ти виразно не вимовиш, а спрощений Сімаргл мені не подобається.

— Сімаргл? — тепер я здивувався. — Стривай, але ж ти…