Розділ 21

Випроводивши всіх, я знову сів до столу і замислився. Навіть за всієї фантастичності ситуації, концентрація божественності на один квадратний «Я» реально зашкалювала. Простіше кажучи: перевищувала будь-які (три ха-ха!) розумні межі. Фревардін — раз. Еммануїл — два. Його попутник — три. Я, який звалився в цей світ із «прекрасного далекого» — чотири. І Вогненний крилатий пес Сімаргл — п'ять!.. Це, якщо не брати до уваги красуню циганку, котра явно працює на одну з потойбічних фірм. Шість… Цікаво: якою є критична маса такого вінегрету? І коли чекати грандіозного «бум»?

— Їсти будеш, Владе? А то в тебе вже аж очі запалися.

Голос Листиці долинав, наче з іншого світу.

— Що? Так... — я відповів, не замислюючись, і забурмотів у такт думкам. — А що так? А от все що є, те і так. Або — не так. Або одно з двох?

Добре що Листиця не прислухалася до мого безглуздого бурмотіння, яке більше було схоже на маячню хворого або на заклинання.

Господиня поставила переді мною полумисок із малиновим варенням. В одну руку сунула запітнілий гарнець із молоком (де тільки зберігала?), а в іншу — товстий окраєць хліба. Я зачерпнув краєм варення, надкусив, запив. Зачерпнув, надкусив, запив… Хліб закінчився, я допив молоко і несподівано зрозумів, що загальна приголомшеність, яка охопила мене, спала. Світ, як і раніше, повернув собі звуки і фарби.

Так, мені й надалі багато що було незрозуміло, — знайшов чому дивуватися в чужому світі, — але, як я вже сказав раніше: пізно включати задню, цілі визначені. Принаймні найближчі. Тож саме час засукувати рукава.

— Дякую, люба… — підвівся з-за столу. — Піду я.

Ну а чого засиджуватися? Одяг на мені. Меч при боці. Трохи задумався, вибираючи між шоломом та беретом, і зупинив свій вибір на останньому. Навіть без кокарди він надавав мені бойового духу та впевненості у собі більше, ніж металевий горщик.

— Звичайно, — Листиця простягла мені пухку торбинку. — Я тут зібрала… в дорогу. Кресало, дорожній плащ, чиста сорочка, трохи їжі. Так — кілька разів черв'ячка заморити. Вода заговорена. Можна пити, а можна і рану промити.

— Навіщо? Я ж тільки до озера, з тролем поговорити — і одразу назад. День-два, не більше згаю.

— Ніхто не знає свого шляху, Владиславе Твердиличу, — ніби навчена життям бабця, повчально промовила молодиця. — У нашій волі зробити перший крок, вибираючи стежку, а куди вона нас заведе, можемо тільки гадати…

— Теж правда, — усміхнувся я, притягуючи Листицю до себе і цілуючи, спершу в маківку, а потім і в губи. — Але я намагатимусь не заблукати... Впевнений, корови залишили для мене багато міток на шляху... Великих і пахучих.

Мабуть, слід було попрощатися ніжніше. Адже, у всьому права молодиця... Хто його знає: як доля розпорядиться? Але я ніколи не був сильний у сумно-урочистих заходах. Справедливо вважаючи слідом за піснею: що «довгі проводи — зайві сльози». І все-таки піти по-англійськи не вийшло. На подвір'ї, винувато переступаючи, мене чекали інші. Схоже, далі порога мені не вдалося їх випровадити.

— Це що таке? Бунтувати сподобалося? Чи я невиразно пояснив: кому і що робити?

— Не гарячкуй, командире, — поза сподівання вперед висунувся не Титич, а Свист. — Ти в своєму праві розпоряджатися, ніхто й не сперечається… Але ми тут подумали… всі разом…

— Так? І що народилося внаслідок колективних потуг? — спробував я надати голосу максимум роздратування та насмішкуватості.

— Візьми мене з собою, Владиславе Твердиличу! Дуже прошу. Не діло самому... Ти ж рейнджер, командире. Наше основне правило краще за мене знаєш.

— Вважаєте: один розум добре, а два чоботи пари? — я, як і раніше, намагався супити брови, але на душі потеплішало. Це ж вони про мене дбають.

— А то, — зміст приповідки зрозумілий без перекладу. — Рудь не гірше за мене Дорофію все пояснить. Старий тямущий. Та й поважає він тебе сильно, так що не перечитиме. Як із благородним тримався, ми ж бачили. А з Підбір’ям нічого не станеться, якщо вони ще кілька днів пробудуть у невіданні, що влада помінялася.

— Скажи краще: самому не сидиться на місці?

— Це теж… — не став перечити Свист. — Ти мене, коли зцілив, наче сил додав. Так би й…

— Гаразд, нехай буде по-вашому. Ходімо, Свисте, прогуляємось до озера разом. Тільки, запевняю вас, друзі, це пуста затія. Жодних подвигів та пригод не передбачається. Всього лише одна невеличка розмова. Але, якщо наполягаєте… Ти як, готовий? Чи взяти чогось хочеш?

— Готовий, командире, — рейнджер показав на таку саму торбинку, як і в мене, що лежала трохи віддалік. І сам того не підозрюючи, процитував мудреця Біанта. — Я все своє завжди ношу із собою.

— Тоді, вперед. Ярополку Титичу — ти, у будь-якому випадку, залишаєшся за старшого на всій території, що мені довірена. І щоб більше ніякої само… Без дурниць, одним словом.

— Можеш не сумніватися, Владе, — з якоюсь особливою пошаною вклонився староста. — Все зробимо належним чином. Будеш собі задоволений.

Ось так і споруджують людям за життя пам'ятники, а потім дивуються: звідки беруться такі чавунні душі та бронзові серця. Як повернемося, треба буде обов'язково провести виховну роботу серед населення з питань чинопочитання та про шкоду культу особистості. Сказано ж: не вигадуйте собі ідолів та кумирів. Але, нехай, згодом. Спершу все ж треба буде усьому цьому господарству лад дати. Я багатозначно потис руки Титичу і Рудю. Поплескав принципа по плечу, показав усім кулак. Не загрозливо, а в сенсі «No pasaran!». Але якщо зрозуміли інакше, теж нічого страшного. Як щось робитимуть — спершу зайвий раз подумають. Потім круто повернувся і бадьоренько закрокував, як у книгах пишуть, у бік сонця, що сходить.