Розділ 20

«Губить людей не пиво, губить людей вода», — співається в одній пісеньці. Але особисто мені холодний душ зараз зовсім не завадив би. А то від втоми вже аж туман очі застилає.

— Прошу пробачити, я відлучусь на хвилиночку. А ви продовжуйте…

— Стривай, Владиславе, — Гирдрим, встиг підвестися раніше. І судячи з усього, він був іншої думки. — Це ми йдемо. Все, що потрібно сказано. Тепер діло за тобою. Не поспішай. Відпочинь, як слід… Подумай. А, скажімо, післязавтра — я чекаю на тебе в лісі. Думаю, проводжатих не треба? Дорогу до табору сам знайдеш?

— А якщо я не погоджусь?

— Погодишся... — усміхнувся гоблін. — Для таких, як ти, чим складніше та ризикованіше завдання, тим воно цікавіше. Тому не заважатимемо… Перемир'я, перемир'ям — але ні наш вид у вас, ні ваш у нас особливо добрих почуттів не викликає. Так, старосто?

— Куди точніше, вождю, — пробурчав той. — Я згоден хоч і до кінця життя більше ваших зелених морд не бачити.

— Домовилися, — реготнув Ачхирз, рухаючись до виходу. — Якщо сунешся до лісу, бліда поганко, ми вб'ємо тебе непомітно…

— А от я тобі цього обіцяти не буду, — блиснув очима Рудь. — Вважаю за краще дати помучитися…

— Ось і домовилися, — Гирдрим, як і раніше, усміхався, підтверджуючи недавнє припущення рейнджера, що гобліни будь-яку образу проковтнуть, аби мене в Гай відправити. — Побачимося післязавтра, Захисник Владислав…

— До зустрічі…

Чому я так казав? Невже вождь правий, і я підсвідомо вже все собі вирішив?

— Більше того, — забив останній цвях Гирдрим. — Я настільки впевнений, що в нас усе налагодиться, що передаю тобі правління обумовленими селами просто зараз. Не чекаючи на результат.

Вождь зобразив щось, що нагадує шанобливий уклін і вийшов.

— Ти що, Владе?! — усі порадники притьма кинулися до мене, як тільки гоблін переступив поріг. Корчмар при цьому посилено вдавав, що він лише додаток до пивного барила. — Це ж вірна смерть!

— Не будьте такими категоричними, хлопці… — я навіть не намагався звільнитися з їхніх рук. Схоже, всі троє вважали, що Владислав Твердилич, тобто я, настільки божевільний, що може просто зараз скочити з-за столу і прямісінько помчати в Похмурий гай. — Не забувайте, що мене багато. Цілих чотири…

— Гм, — потер підборіддя Титич. — Що це могло б означати? Слухай, Владе, ти не заперечуватимеш, якщо я Іскру покличу. Нехай теж на тебе гляне, га?

— Клич. Гірше не стане.

Особисто мене цікавив лише Хтось чи Щось, але нехай ця деталь залишиться моєю маленькою таємницею.

«До речі, а що із цього приводу скаже товариш Жуков? Гей, пане Еммануїл! Скільки вас там насправді? Двоє? Чи протягли ще когось? Контрабандою...»

«Шаман і нас здивував, Владе. Щоправда, ми зараз бачимо світ твоїми очима. Тому, давай дочекаємось ночі і, коли ти заснеш, розглянемося уважніше».

«Я не заперечую ... Послухаємо ще: що сільська знаюча скаже?»

Поки шукали Іскру, пиво закінчилося остаточно. І як тільки Титич не натякав: що не зле б ще хоч по одному кухолю, — Верес був невблаганний. Останнє, мовляв, барило викотив, і тепер, поки, нове не дозріє, ні краплі не залишилося. А ось післязавтра, надвечір — ласкаво просимо. Хоч знову з цебром.

Сільська знахарка увійшла до хати, тихо привіталася і одразу приступила до справи. Мабуть, Листиця їй по дорозі все пояснила. Подивилася на мене уважно, примруживши праве око, а потім навпаки. Повернулась спиною, наче хотіла піти, і жваво зиркнула через ліве плече. Хмикнула, зачерпнула долонькою води з відра і хлюпнула в мій бік.

— Нічого, крім вогняної печаті, Сімаргла не бачу… — зізналася трохи згодом. — Правда й сили в мене набагато менше, ніж у гоблінського шамана. Інакше чого б ми від них у вежі ховалися. А ось тут, — Іскра тицьнула пальцем у мій пояс. — Що там у тебе, Владиславе Твердиличу? Дивна аура, не тутешня. Інші поєднання...

Знахарка зробила колечко з великого і вказівного пальців, придивилася уважніше.

— Дуже сильна… Але тебе наче своїм визнає. І власну ауру не зминає.

Я слухняно сунув руку за пояс і намацав пальцями давно забутий камінчик. Той самий, який свого часу знайшов у попелі, що залишився від Пекельного пса. Або, як його тут називали, Вогняного Звіра.

— Ти про це? — Протягнув камінець знахарці.

— Так. Що це, Владиславе Твердиличу?

— Гей, а це не той кругляш, що ти в Одноокій печері взяв? — не забув вставити свої дві копійки Титич. — Точно він. Пам'ятаєш, я ще тоді радив не викидати його, а показати при нагоді магу. І що воно таке, Іскра?

— Я не знаю… — знизала плечима жінка. — Ніколи раніше самій не доводилося бачити… — вона так вдавано зам'ялася, що не помітити її застереження міг тільки сліпий і глухий. Ні я, ні тим більше Титич, до таких не належали.

— Не бачила, ну й нехай, — кивнув староста поступливо, беручи в руки камінчик і уважно роздивляючись його на світлі… Гм, а я й не помітив, як настав день. — Тоді розкажи нам: що від інших чула.

— Від інших?.. — ніби сумніваючись, пожувала губами Іскра. — Казали, що коли Сімарглу стає нудно, він перетворюється у вогонь-камінь і дається комусь у руки. І якщо цей камінь кинути у вогонь, то він сам з'явиться до людини. У вигляді вогняного... звіра...