Розділ 19

Перечекавши, доки високі сторони насміються вдосталь, я повторив питання. У найконкретніших словах.

— Отже, що я маю зробити для ваших сімей, щоб отримати винагороду?

— Сходити в Похмурий ліс… — як старший і той, хто платить більше, відповів за обох вождів Гирдрим.

— І?

— І повернутися… — таки не втримався від нетерплячого вигуку Ачхирз. Потім трохи подумав і уточнив, мабуть, згідно зі своїм уявленням про інтелект людей. Або — досвіду спілкування з підлеглими. — Повернутися живим.

Мені так і захотілося вигукнути: а ось із цього місця детальніше! «Повернутися живим» — геніальний мовний зворот чи все не так просто, і насправді відомі випадки, коли з Похмурого лісу поверталися мертвими? Маячня!

— Тільки і всього? — я вдав, що не помічаю пожвавлення, яке виникло серед моїх порадників. — Сходити й повернутися, а ви мені за це передаєте права на два села?

— Бачиш, Владиславе, — тепер нитку розмови почав сукати шаман. — Справа в тому, що нікому з гоблінів досі не вдалося увійти до Похмурого лісу безкарно. Кожен сміливець або гинув відразу, або помирав через кілька днів від дивної хвороби. Здавалося, що його душа просто не хоче залишатися в тілі, що стрімко старіло. Тому завдання не таке просте, як тобі здається. Зате, коли ти розповіси про все, що бачив, ми напевно зможемо придумати, як знешкодити закляття ельфів.

— Та й села ті, не такі вже й великі… — несподівано пробило на чесність Гирдрима.

— Угу, все просто… Особливо, якщо зважити на те, що й людині туди дороги немає!

Це Свист поспішив відкрити наші карти. Гаразд, я сам винен, слід було заздалегідь проінструктувати хлопців. Знав же, що вони не мають досвіду закулісних ігор, і підкилимної боротьби.

— З чого ти взяв? — Роблю круглі очі.

— Так моя група… — тут до хлопця починає доходити, але пізно — козирна масть висвітлена, треба розігрувати карти.

— Ну, ну, продовжуй. Розказуй далі. Не тушуйся. Війна вже закінчилася. Чого тепер в тайни бавитися? Ми з гоблінами хоч і не друзі, але й не вороги більше.

— Наш загін мав пробратися в тил клану… — Свист глянув на мене, на гоблінів і все-таки вирішив не уточнювати. — Одним словом, усім відомо, що «зелені» намагаються триматися подалі від цих згубних місць. Ось командир і вирішив, що безпечнішого і більш потайного маршруту, ніж уздовж Похмурого лісу і не придумати. Жодних секретів чи постів там просто бути не може. А ми — обережно, краєчком… — рейнджер зітхнув. Мабуть, спогади давалися йому нелегко. — І все б добре, але ми натрапили на яр. Справжня безодня. Дна не видно… Якщо оминати — далеко й ризиковано. Там уже гобліни могли виставити дозор. А в небезпечну територію лише на півсотні кроків зайти потрібно. Командир вирішив ризикнути.

— Ущелина Демонів, — кивнув Ачхирз. — Значить, це ви до Беззубого мочару йшли… І що?

— Усі, крім мене та слідопита, загинули. Закляття вдарило, коли той, хто йшов попереду групи, вже покидав зону, а я тільки перший крок зробив.

— Це неможливо! — схопився Гррахх. — Якщо ця історія правдива, ти зараз нагадував би дряхлого старця! І дні твої були б давно пораховані.

— Зі слідопитом усе так і сталося, — не звернув уваги на звинувачення у брехні Свист. — А я, як бачиш, уцілів…

— Кхе, кхе... — У мене залоскотало в горлі.

— Здоров'я, звісно, не те, що колись, — відразу виправився рейнджер. — Років на десять постарів, але ще тримаюся.

— Цілком можливо, Свисте, — я поспішив перевести стрілки на себе. — Що тобі, тільки здалося, ніби ти увійшов у небезпечну зону, а насправді залишався за її межами. Ось закляття і не спрацювало.

— Так, це найімовірніше, — кивнув шаман. — А я вже подумав, що «Прах» ельфів діє не на всіх.

— То вам відомо, що саме губить усе живе в Гаю? Навіщо ж ще один доброволець?

— «Прах» лише з краю... — Зітхнув гоблін. — А далі ніхто не зміг пройти. Воїни, захищені амулетами, гинули від якоїсь іншої капості. Але, від чого саме, ми вже не знаємо. Вони більше не поверталися.

— Тоді, шановний Гррахху, якщо ти все одно зайнятий такою гідною справою, подумай заразом і спробуй пояснити: чому ви вважаєте, що в мене шансів більше, ніж у когось іншого?

— Дуже просто, Владиславе… — не замислюючись і, як мені здалося, доволі щиро відповів шаман. — Ти зможеш. Обов'язково. Тому що тебе багато.

— Це як?

Напевно, хтось більш розважливий зумів би поставити запитання й розумніше, але ж я не штабний, — добре хоч на таке формулювання сподобився.

— Ось він, — охоче почав роз'яснювати Гррахх, тикаючи при цьому пальцем у Гирдрима, — один. І вождь Ачхирз один. І староста Виселок теж один. І твої помічники один і один. А тебе – чотири.

При цьому шаман продемонстрував мені розчепірену п'ятірню. Подивився на мене крізь неї ще раз, і з деяким небажанням сховав за долонькою великий палець.

— Так, чотири. Людина. Два Духи — один сильний, один звичайний. І — Щось…

Ось як? Цікаво дівки танцюють, по чотири штуки в ряд!.. Ну, про себе самого і пару підселенців я, припустимо, знаю і без зеленого провидця, а ось — стосовно інкогніто, що мешкає в мені… на імення Щось — це вже цікаво. Ну геть не людина, а матрьошка ходяча.