Вірно зауважено, що людина не свиня і до всього на світі звикає. Точніше — пристосовується. Усього пара хвилин у дверях, перемикання уваги на розмову, і ось уже смердить не так сильно. Задоволення, звичайно, нижче середнього, але і на блювоту не тягне. Цілком терпимо.
Меблювання кімнати, за час мого невпевненого тупцювання на порозі, зазнало деяких змін. Гобліни сіли на лавку під стіною, Титич із бійцями — примостилися на краю лежанки, а стіл виявився висунутим на середину, немов віха нейтральної смуги. Недовго думаючи, я підсунув до нього табурет і сів у торці, поклавши руки на стільницю. Ну, всім зрозуміло: хто тут господар і круп’є?
— Отже, — я повернув обличчя до гоблінів. — Наша розмова закінчилася на тому, що якщо я погоджуся вам допомогти…
— Стривай, Захиснику! — підняв руку в стримуючому жесті Гирдрим. — Багато з того, що нам доведеться з тобою обговорювати, величезна таємниця. І мені б не хотілося, щоб про неї дізналося більше людей, ніж це потрібно.
— Мені теж… Але в цій кімнаті нема зайвих.
Я витримав невелику паузу.
— Старосту Виселок ви знаєте. А ці два воїни стануть моїми управителями у Приозерному та Підбір'ї.
Здавлене зітхання, гуркіт чогось важкого і здивований вигук долинули з сіней одночасно.
— А корчмаря Вереса, він же очі й вуха фіскальної служби Імператора, ми запросили, щоби пізніше ніхто не зміг відмовитися від своїх слів, якщо договір буде укладено.
У сінях ще раз охнуло. Потім двері відчинилися, і в кімнату вкотилося шестивідерне барило. А слідом за ним, показалася червона, чи то від натуги, чи то від сорому, фізіономія Вереса.
— Здрастуйте, вашій хаті, Владиславе Твердиличу, — кивнув у мій бік. — Титичу, Листиця казала: ти кликав?.. Ось я вам пивка приніс... — все ще не прийшовши до тями від підслуханої новини, не надто виразно пробурмотів корчмар. — Розливати?
— Ні, зараз назад усе понесеш, — пробурчав староста, який явно мав з агентом префекта давні рахунки і не пропускав жодної нагоди, щоб продемонструвати своє ставлення. — Ясний пень, розкупорюй…
— А, цеє то, як його... — пожував губами Верес. — На чий рахунок записувати, Ярополку Титичу? Громада вже й так скарбниці заборгувала. Може, Захисник заплатить?
— Навіть не мрій. Я думаю, за ту депешу, що ти сьогодні легату відправиш, префектура тобі не одне барило спише… — так само буркотливо і трохи глузливо відповів Титич. — От і не мудруй. Вкажи, що витратив напій те, аби у співрозмовників язики розв'язалися. Чув, мабуть, що скупий двічі платить? Тож май на увазі. І давай… наливай вже, не томи.
Втретє корчмар не змусив себе просити. Мабуть, уже й сам збагнув, що за важливу новину простися багато чого, а не лише пара відер пива.
Встановив барило, спритно вибив чіп, і золотистий напій, пінячись і шипучи, хлинув у відро, — миттю наповнивши його до країв. Верес передав посудину Рудю, що сидів ближче за всіх, і сунув під струмінь другий цебрик. Так би мовити, щоб двічі не бігати.
До наповнених кухлів потяглися дружно. Схоже, не так і багато відмінностей між гуманоїдами. Незважаючи на колір шкіри.
Чудово. Те, що лікар прописав. Пішло, як у щебінь. Не дарма досвідчений корчмар одразу два відра наповнив.
— Уфф… — задоволено видихнув Гирдрим, відриваючись від спорожнілого кухля. — Гарний ель… Забористий…
— Який такий, ель, нелюде? — обурився Верес. — Розумів би! Це ж пиво! Справжнє «Пінне імператорське»!
— А яка різниця? — здивовано спитав Ачхирз.
Корчмар буквально задихнувся від обурення, але подальші суперечки було зупинено. Мною… Я й сам люблю потріпати язиком в приємній компанії, але не слід забувати: з якою метою ми тут зібралися. І що мир у нас тимчасовий, тобто перемир'я.
— Тихо! Про переваги напоїв поговоримо пізніше. А зараз я хочу, щоб вожді кланів Лупооких і Вухатих, при свідках, повторили свою пропозицію найму. І окремо – уточнили про винагороду.
— Бреше, як гоблін, дурний — як троль, жадібний — як гном, жорстокий — як орк і лінивий — як людина… — тихо, але цілком виразно промовив шаман Вухатих. — Скажи, Владиславе: хто, на твою думку, склав цей перелік недоліків і зробив з них насмішку?
— Навіщо питаєш, Гррахху? — відповів замість мене староста. — Цій приповідці не одна сотня років. І зрозуміло, що вигадали її ті, кого у списку немає. Ельфи…
— Стривай, Титичу. Я зрозумів твій натяк, шамане. Але вам не варто ображатись. Погодьтеся, не кожен день клани наймають людину і при цьому розплачуються з нею цілими селами. Про недовіру немає розмови. Просто потрібно ще раз все спокійно обговорити і затвердити. А то мало хто і що зопалу бовкнув? Наприклад, тому хто б утримував мене за руку над прірвою, я із задоволенням пообіцяв би навіть те, чого й не мав ніколи… Потім, завжди можна вибачитися, і запропонувати компенсацію.
Усміхнулися. От і добре… Закріпимо успіх.
— Є така стара притча про легіонера, що з кручі зірвався. Падає і волає до Творця: «Не дай розбитися на смерть, і я почну інше життя. Кину пити, по блудницях вештатися, обзаведусь сім'єю і стану добувати хліб насущний у праведних трудах». І не встиг він додумати до кінця, як упав на копицю сіна. Вибрався з нього, обтрусився і каже: