Розділ 17

Залишені без їжі, багаття догоріли самі. Підпалені будівлі — погасили жителі, що снували селом, як розтривожені мурахи. Але темніше від цього не стало. Сонце хоч і не вибралося ще на щоденну прогулянку, проте світла давало цілком достатньо, щоб ще здалеку побачити на подвір'ї моєї оселі невелику, групу гоблінів. Голів двадцять. Які делікатно чекали господаря зовні. Може, вони, як древні монголи, які вважали, що в хатах живуть злі мангуси* (*у віруваннях тюркських народів — злі духи, що пожирають душі)? А тому навіть у підкорених містах, якщо доводилося залишатися на нічліг усередині будинків, посеред кімнати обов'язково розбивали намет.

Але як тільки ми підійшли ближче до хати, причина ввічливості гоблінів стала більш зрозумілою. Точніше — очевидна. І полягала вона в Листиці, котра стоїть на порозі, з рогачем у руках.

— Оце так! — Захопився Рудь. — Одна, проти всіх вийшла! Молодець, дівка... Так і розцілував би...

— А ти й одним оком непогано бачиш, Рудю… — зареготав Свист. — Та тільки в цьому випадку краще в інший бік поглядай. Для здоров'я корисніше. Це ж нашого командира дім. І господиня...

— Та я… — зніяковів той. — Зовсім не про це…

— До речі, Владиславе Твердиличу, що спитати хотів? — змінюючи тему розмови, поцікавився староста, зиркнувши на Свиста, а потім на мене. — Невже ж зовсім без крові обійшлося? Окрім тих, кого лучники підстрелили?

— Це ти в хлопців спитай, Титичу. Вони відповідь краще за мене знають.

— Шістьох не дорахуються, точно, — посміхнувся Свист.

— Вісьмох… — уточнив Рудь.

— Я що, на твою думку, рахувати не вмію? — обурився рейнджер.

— А ти гадаєш: я тільки твоїх покійників топити тягав? — хоч і запитанням на питання, але цілком зрозуміло пояснив колишній принцип. — Ми, хоч і усіляким премудростям не навчені, але теж не макогоном роблені й дещо можемо!.. До речі, ти ще тих п'ятьох, що ми з командиром поклали, не порахував.

— Точно не порахував. Це скільки ж разом виходить? Вісім плюс п'ять? Дванадцять… Ні, ніби тринадцять! Командире, точнісінько, тринадцять... Ги, і не спітніли навіть...

— Молодці, молодці. А тепер усе, тиша… Почують зелененькі. Незручно вийде.

— А може ми свиней чи баранів рахуємо? — реготнув Свист.

— Точно, баранів! — Підтримав товариша Рудь.

Помітивши нас, від купи гоблінів відокремилися троє. Мабуть, шамана Лупооких — Великого та Жахливого Уруш-хаша я поранив трохи сильніше, ніж хотів. Або він добровільно і передбачливо вирішив забратися разом із «урятованими» душами кудись, від гріха подалі? Теж вірно. Така ладанка значно цінніша за бойовий прапор. Та й то, за втрату останнього, частину нещадно розформовували. А тут! Ще один такий прокол, і взагалі не буде кого в стрій ставити.

— Ми чекаємо на тебе, Влад. Наші воїни пішли, як ти хотів. Чи можемо говорити далі?

— Звісно, прошу до хати. Там нам буде зручніше.

Листиця з невдоволеним обличчям відступила вбік, і ніби ненароком зручніше перехопила рогач. Подивившись на неї, Гирдрим схвально вишкірився, а потім, наслідуючи Титича, старанно витер ноги об хідник і пройшов у двері. Ачхирз і шаман клану Вухатих — за ним.

— Все добре, — я обійняв Листицю і цмокнув її в щоку. — Не хвилюйся. Вони ненадовго. Краще організуй нам чогось випити. Їжа в горло не полізе, а вина чи медку із задоволенням ковтнув би.

— Цікаво, де його взяти? — Досить голосно, щоб її відповідь почули в будинку, пробурчала господиня. — Вони ж усе до краплі вихлебтали, виродки лупаті... Може, води з колодязя зачерпнути?

— А ти, красуне, в кружало збігай, — подав голос староста. Наче м'яко так, вкрадливо. Але не послухатися його без вагомої причини навіть я б не ризикнув. — У Вереса обов'язково знайдеться щось приховане. Передай: я велів прихопити барило побільше і дибати сюди. Так і скажи. Нехай поспішає, а то на найцікавішу частину розмови не встигне. Потім шкодуватиме, а я переказувати не стану. Задарма...

— Добре, дядьку Ярополку. Як скажете… — відповіла дівчина. Потім на мить притиснулася до мене. — Слава, Творцю, живий… — і, перш ніж я встиг зреагувати чи відповісти, шмигнула геть.

Увійшовши всередину, я зрозумів, як сильно помилився, запрошуючи гоблінів під свій дах. І чому Листиця так завзято захищала двері. У найзанедбанішому хліву повітря було куди більш ароматне. Аж в очах защипало. І не важливо, чи це природний запах лісових жителів, чи придбаний. Смерділо просто немилосердно. Неначе хтось свіже лайно у передпокої розтоптав.

— Ти чого як не рідний, Владиславе Твердиличу? — це знову староста. — Проходь. Сідай… Взагалі-то таку важливу розмову варто було в кружалі вести, але платити за гоблінів, вибачте. Вони, звичайно, — у голосі Титича і краплі глузливості не прозвучало, — гості дорогі, але все одно, боюся, цього громада ніяк не схвалила б. Та й Хазяїн, ось-ось повернутись може… А в себе вдома Владислав Твердилич вільний кого хочеш приймати. Вірно міркую?

Спасибі, Титичу, здогадався ти чи просто до слова прийшлося довелося, але дуже вчасно. А то ще мить, і я міг би ганебно втекти. Ух, як важко жити без протигазу.

— Саме так, дядьку Ярополку. Саму суть бачиш… Навіщо нам зайві розпитування та пересуди?.. Передчасно те все. Адже, поки що, ми й самі ще ні про що до ладу не домовилися. Ось як ударимо по руках та зап’єм угоду, от тоді зовсім інша річ буде. Тоді і перед громадою та Хазяїном одвіт тримати не соромно буде.