Розділ 16

— Гей! Титичу! Спускайся вниз. Гобліни йдуть геть!

— Влад? — долинув зверху недовірливий голос старости.

— А ви на когось іншого чекали? Ну вибач…

Свист і Рудь засміялися.

— Влад! — Ярополк якось зумів просунути голову в амбразуру і дивився на мене з висоти четвертого поверху. — Це ти?

Я відставив смолоскип трохи убік, щоб полум'я освітлювало, а не загороджувало моє обличчя.

— Але як?

— Якщо довго кричати, можна охрипнути. Ти, дивись, не застрягни… — засміявся я. — І давай, виходь уже. Битва закінчена факт, але угода про мир ще не підписана. І тут мені без тебе не обійтися.

— Зрозумів… — голова зникла, а за мить пізніше зсередини долинули чіткі розпорядження. — Гей, чи заснули? Гобліни йдуть із села! Відчиняйте двері! Старі й дітлахи, нехай залишаються у вежі, а решта — бігом назовні! Полум’я гасити треба! Ворушіться!

Десятка півтора селян встигло вибігти, перш ніж з'явився староста. Дивно, але навіть з таких низьких дверей Титич примудрився вийти з високо піднятою головою. Всім виглядом демонструючи гордість за себе, за мене і взагалі за весь рід людей.

— Молодець, Влад! Дай-но я тебе обійму... — Ярополк згріб мене в обійми і спробував поцілувати.

Загалом нічого особливого в цьому не було. І до недавніх пір, буквально років сорок тому, взагалі вважалося нормою, але я вже був вихований на інших стереотипах. А тому процедура цілування вийшла дуже зім'ятою і недбалою. На щастя, Титич був надто щасливий, щоб зважати на такі дрібниці. Та й Свист із Рудем вчасно відвернули його увагу.

— Дякую, дякую вам, хлопці… Довіку вдячний буду…

І знову до мене.

— Ну, розповідай!.. Як тобі вдалось гоблінів спровадити?

— Розкажу. Якщо ти, у свою чергу, поясниш мені: чому для них такий важливий Похмурий ліс. І чому він похмурий?

О-о! Судячи з облич Титича і моїх бійців, я знову в щось міцно вляпався. По-саме, так би мовити, не хочу. Загалом, зрозуміло. І цілком можливо, що погодившись надати кланам Лупооких і Вухатих зазначену послугу всього за два села, я сильно продешевив. Гаразд, ще не вечір, і на долоні ми не плювали…

— А ти, Владе, навіщо цікавишся?

Зрозуміло. Про те, що питанням на питання не культурно відповідати, їх не вчили. А ми прогресори чи де?

Я неквапливо взяв старосту двома пальцями за обшлаг і так само неквапливо притяг до себе.

— Не дратуй мене.

— Що ти, що ти… — спробував звільнитися Ярополк із моїх рук. — От скажений. Я ж навіщо питаю? Щоб чіткіше пояснити.

— Ну, як знаєш… — я демонстративно знизав плечима і відвернувся. — Хлопці, ви допоможіть тут сусідам, чим зможете, — а я піду з Гирдримом і Ачхирзом про свої села домовлятися. Поки гобліни не передумали мені Приозерне та Підбір'я віддавати. Шкода таку нагода упускати…

— З Гирдримом… про свої… — Титич від надмірного збудження аж голосно… Ні, здалося. Це він так видихнув. — Стій! Не пущу! Жити набридло?

— Командире, — доторкнувся до мого ліктя Свист. — Староста діло каже. Туди не можна... Ти не питав, і я не говорив раніше. Мій загін саме в тому гаю накрило... Вірна смерть.

Угу. Власне, чогось подібного й слід було очікувати. Інакше звідки у гоблінів могла проклюнутися така нестримна щедрість. Прикро. Мертвому села не потрібні. І все-таки, якщо вожді не намагаються, таким хитромудрим чином, мене банально позбутися, — то на щось же вони розраховують? А наскільки я розуміюся у фізіогноміці — вони затіяли весь цей торг недарма. І значить, шанс не тільки вціліти, а й виконати замовлення, є. Хоча б з їхньої точки зору.

— А детальніше? Викладай, що знаєш.

— Добре, добре, — заметушився Титич. — Загалом, якщо вірити чуткам та віщунам Імператора, саме з цього місця і почалася Війна. А те, що називають Похмурим гаєм, насправді величезний лісовий масив. На декілька днів шляху — хоч уздовж, хоч упоперек. Якщо хочеш, Владе, можемо піднятися на вежу. Його звідси не видно, але якщо гарненько придивитися — темнішу лінію, що ніби обводить горизонт, можна помітити.

— Це потім. Розказуй далі…

— Так я й розповідаю… Ті землі належали гоблінам, але… межували з Великим Лісом ельфів… — староста потер підборіддя. — Може, присядемо?

— Ніколи, Титичу. Не тягни кота за хвоста. Нас вожді чекають. Чи хочеш, щоб вони образилися, і все почалося спочатку?

— За це можеш не хвилюватися, командире, — чи щоб заспокоїти мене, чи то на підтримку старости, зауважив Свист. — Якщо ти пообіцяв їм щось у Похмурому гаю зробити, то можеш навіть плюнути кожному з них у пику. Побачиш — вдадуть, що не помітили.

— Прах вас забирай, що ж там таке, у тому лісі?

— Я, певно, не знаю, Владе... І, мабуть, ніхто крім ельфів цього не знає. Загалом гостровухі вирішили, що гобліни повинні піти з тих місць. Звичайно, клани були проти. Адже вони при цьому втрачали майже третину мисливських угідь. Сталося кілька сутичок з перемінним успіхом. Але ти ж, Владе, краще за мене знаєш, як ельфи цінують своє життя. Втративши кількох родичів, гостровухі вдалися до магії.