Розділ 14

І все-таки їх було надто багато, а гинуло замало. Тому що стріляли лише з бійниць, котрі дивилися на табір, і подвоєна кількість лучників, не надто позначалася на вогневій потузі захисників Висілок. Та й не всі гобліни грілися біля вогнищ. Більшість продовжувала грабувати село, наполегливо шукаючи все, що могло їм стати в нагоді. А це — практично все. Бо самі гобліни не вміли робити нічого.

Втративши приблизно п'ятнадцять-двадцять бійців, гобліни прийшли до тями. Злегка протверезіли, заспокоїлися, оцінили обстановку... Розумніші — зрозуміли і відсунулися в тінь, а потім і решті підказали, що треба лише відійти від вежі і вити за межі далекобійності луків. Що становило приблизно півтори сотні кроків. Як для мисливських луків – навіть із запасом.

— Бреше чи ні? — стурбовано спитав Ачхирз. — З тролями я не хотів би починати ворожнечу. Вони тупі та злісні... Спершу б'ють, а потім розмовляють.

Фортуна, як і раніше, залишалася до мене прихильною. Вожді та шамани перемістилися якраз у бік кущів аґрусу і продовжили розмову, стоячи фактично переді мною. Спасибі Свисту, тільки завдяки його мазі, гобліни, що мають воістину собачий нюх, не вчули запах людини. До речі, про собак. Якось не замислювався над цим, але ні у Висілках, ні в Приозерному я жодного пса не бачив. І не тільки сторожового вівчура, а навіть звичайного кобиздоха.

«Це риторичне питання, Владе, чи ти й справді саме зараз хочеш почути відповідь?» — відреагував хтось із моїх духів.

«А чому ні? Час активних дій ще не настав, то чом би не зайнятися самоосвітою, у вільний, м'яко кажучи, час? І потім — справді цікаво. Практично вся живність, відома мені із Землі, включаючи котів, є, а пса — жодного. Непорядок...»

«Так нема їх тут. Кажучи твоєю мовою, не витримали конкуренції».

«Не зрозумів…»

«І тим не менше — все просто, як каша. У представників сімейства псових і гомо один ареал проживання. У тому сенсі, що плавають та літають вони однаково погано. І на Землі пси вижили тільки тому, що продуктовий кошик людей урізноманітнювала рослинна їжа. Але навіть у твоєму світі вовки плодилися виключно в тих місцях, де люди віддавали перевагу землеробству або ще не розплодилися. Думаю, якби твої предки, кроманьйонці змогли вжитися з неандертальцями, то останні теж знищили б вовків і псів, як небажаних конкурентів. А тут нішу первісних мисливців зайняли гобліни…

«Тобто, гобліни винищили псів? Взагалі?!»

«Ну це не зовсім так. Деякі види збереглися. Приміром, на півдні, в степах орків досить вільно себе почуває кілька різновидів шакалів і лисиці, гієни… але вовків і собак — ти і справді тут не зустрінеш»

«Чим більше пізнаєш собак, тим сильніше ненавидиш гоблінів… — перефразував я одну давню думку. — Що ж, ще один цілком пристойний казус беллі* (*лат. casus belli — привід до війни)».

— Звичайно, бреше, — тим часом заспокоював союзника Гирдрим. — Я ж тобі казав — хитра бестія. Час тягне.

— Не схоже, — похитав головою вождь Вухатих. — Якби тільки час, то люд стріляти не став би. Сам кажеш, тутешній староста не дурень. А тому має розуміти, чим порушення Імператорського указу пахне…

— Ну гаразд, — неохоче піддався Гирдрим. — Тоді розкажи мені: звідки тут тролю взятися? І куди він подівся, господар цей?

— Люд сказав, що Хазяїн на пасовище пішов, — нагадав Ачхирз. — А худоби у хлівах справді немає. І в вежу люди корів загнати не могли, не вмістилися б... Треба шукати сліди стада. І якщо староста села не збрехав — біля корів ми й троля знайдемо.

— Гарна думка. Гей, хтось там! Коров'яче лайно сюди! Швидко!

— Не треба, — зупинив вождя Уруш-хаш. — Я зовсім недавно вступив у нього.

Він нахилився, поколупався між пальцями ноги і підніс вміст до очей. Мабуть, лишився задоволений, бо плюнув на долоню іншої руки і почав шморгати по ній пальцем. Ще раз понюхав і підняв палець над головою, так само, як ми робимо самі, коли хочемо визначити напрямок вітру. Зачекав упевнено, а потім указав на схід.

— Стадо там.

— А про троля, можеш хоч щось сказати? — спитав вождь.

— Боюся, Гирдриме, — зареготав Ачхирз, — що наші шамани не візьмуть сліду печерного велетня, навіть якщо залізуть у його гімно обома ногами. Для цього нам доведеться почекати світанку.

— А що твої спостерігачі кажуть, вождю? Троля не помітити вони не могли? — Помстився Уруш-хаш. — Давай у них спитаємо. Ти ж посилав спостерігачів, стежити за селом. Я сам чув…

— Взагалі, я наказував не зводити очей із Захисника, — відповів Гирдрим. — А про село нічого не говорив. До речі, давненько гінця від Ририга не було. Як повідомили, що Захисник разом із двома людами спить у яру, п'яний, — так відтоді мовчать. Гаразд, хай сторожать. Хоч цією турботою менше…

І ось тут я зрозумів, що маю зробити. Причому негайно другого такого шансу в мене може більше не виявитися…

А подальше відбувалося так:

Ось я вискакую прямо в них з-під ніг, як чортик із табакерки.

Раз!

Хапаю лівою рукою мішечок на грудях шамана Уруш-хаша, що стоїть ближче, і тягну його до себе.

Два!

Кинджалом у правій руці перерізаю шкіряний шнурок, на якому висить ладанка і, продовжуючи рух, наношу неглибоку, але болючу рану в нижню щелепу Великому та Жахливому. Достатньо, щоб він якийсь час не міг виразно балакати. А якщо пощастило язик зачепити, то й на довше.