Розділ 13

Безліч низькорослих істот заповнили двори і провулки притихлих Висілок щільною хвилею, немов саранча. Або — полчище щурів, що дорвалося до занедбаної комори.

Бажаючи застати мешканців села зненацька, вони йшли без смолоскипів, мовчки, притримуючи зброю, щоб не брязкала. А коли кожний будинок, хлів, комора були оточені гоблінами, дрімоту ночі розсік триразовий гучний свист. І за цим сигналом воїни одночасно вибили всі двері і вдерлися всередину.

Свист, гуркіт і… тиша. Дуже коротка, але така зловісна у своїй несподіванці. А миттю пізніше вона вибухнула обуреним ґвалтом, верещанням свиней, скривдженим меканням овець, але в цьому бедламі так і не пролунало жодного крику чи зойку, виданого людиною.

Ще не розуміючи: що сталося, але вже незадоволені порожнечею, що зустріла їх в хатах та інших будівлях, гобліни забули про наказ дотримуватися тиші. Більше того, найзавзятіші, вважаючи що хитрі люди лише кудись сховалися, стали запалювати смолоскипи та багаття. Розламуючи для них тини та інші огорожі.

Не минуло й десяти хвилин з моменту нападу, як яскраве полум'я згарищ висвітлило Висілки з усіх кінців.

— Їх нема вдома! Вожді, людей немає ніде!

— Вони пішли з села! Вони втекли!

— Нас обдурили! Громи! Нищ!

Розлючені гобліни, не чуючи в хаосі голосу вождів, охоче заходилися виміщати злість на самому селі. Тріск і гуркіт піднявся такий, що, напевно, долинав не тільки до Приозерного, а й до Дурного озера.

— Їх попередили, — скреготнув зубами військовий вождь Вухатих, звертаючись до Гирдрима.

— Може так, а може, й ні… — глибокодумно відповів той. — Ти, Ачхирз, не знаєш тутешнього старосту. Це така хитра тварюка. Як тхір... Цілком міг здогадатися, що ми не змиримося з поразкою і прийдемо забрати своє силою.

— Коли вб'ємо, неодмінно з'їмо його мозок… — зареготав Ачхирз. — Зараз що робитимемо? Послати воїнів людей шукати чи до ранку почекаємо?

— А що їх шукати? — гмикнув Гирдрим. — Думаю, вони всі у своїй вежі сховалися.

Гирдрим і Ачхирз одночасно подивилися в бік сторожової вежі, що чорно бовваніла на тлі нічного неба. Звідти не долинало ні звуку, але гобліни буквально відчували спрямовані на них десятки ненавидячих поглядів.

— Самі себе в пастці зачинили. То й нехай сидять... Довго не витримають. Допомоги їм чекати нема звідки. А ми нікуди не поспішаємо… Нехай воїни ріжуть худобу та птицю, розпалюють побільше багать. Станемо табором навколо, будемо святкувати і чекати, поки люди самі пощади не попросять. Не здадуться сьогодні, вийдуть завтра… Або післязавтра. Або через… пізніше ще.

— Гарний план, Гирдриме, розумний… — схвалив слова вождя, Великий Уруш-хаш, задоволено потираючи долоні. — Ще й не воювали, а вже перемогли. Гей хто там? — озирнувся на охоронців. — Приготувати багаття для нас. І свинку заколоти, товсту…

— А поки вона смажитиметься, ми курятиною перекусимо… — підтримав побратима по ремеслу шаман Вухатих, поплескуючи себе по неабиякому пузу. — Ворушіться, безглузді сини вошивих ослиць!.. Я вже зголоднів.

* * *

Тьху-тьху-тьху, але поки що все, що відбувалося, вкладалося в придуманий нами з Титичем план.

Дорвавшись до «безкоштовного» частування, гобліни не цікавилися більше нічим, крім їжі та випивки, яку селяни теж «забули» сховати. Залишили просто на столах чи полицях. Поспішали, напевно... І ця обставина у кілька разів примножила насолоду Лупооких і Вухатих, отриману від неймовірно легкої перемоги.

Ми з хлопцями сховалися неподалік мого будинку. І як виявилося, дуже вдало. Я йшов сюди тому, що краще за інші місця у Висілках знаю власний сад-город, а опинився зовсім поруч із вогнищем вождів. Буквально метрів за двадцять… Щоправда, в кущах аґрусу, але легіонери — не вибагливі. Особливо, якщо одягнені в міцний обладунок. Аби тільки штани не порвалися… Зате звідси нам все видно, чути й ніхто на ноги не наступає.

Хоча, якщо бенкет піде і далі такими темпами, то через годину-другу, по селі можна буде розгулювати на повний зріст, співаючи і граючи на гармошці. Якщо не підсідати до багать і триматися на достатній відстані від вежі. Тому що навіть при такому повальному нехлюйстві, біля стратегічного об'єкта вожді не забули виставити посилену охорону. З особливо злих гоблінів! Бо голодних і тверезих…

— Командире, — зашепотів Свист. — Може, продовжимо веселощі? Глянь, зелененькі стали поодинці бродити? І заходять далеко від багать.

— Можна. Тільки відловлюй крайніх. І щоб ні звуку! А ти Рудь — тушки в річку спускай. Нехай пливуть до моря.

— Буде зроблено… — дисципліна залишалася на рівні. Як не хотілося помститися Рудю за каліцтво, отриманий наказ він сприйняв без заперечень. Розумів, що від рейнджера, спеціально навченого способами ведення «тихої війни», користі буде набагато більше, ніж від лінійного піхотинця.

Бійці поповзли розважатися.

Вчасно…

Шаман Вухатих раптом підхопився на ноги і насторожено завмер, повернувшись обличчям і витягнувши руки до вежі.

— Небезпека! Там чари творяться…

Великий Уруш-хаш, шаман клану Лупооких недбало відмахнувся затиснутою в кулаку кісткою.