Розділ 12

Надавши мисливцям самим вирішувати: як їм непомітніше пробратися у Висілки, сам обрав для повернення найкоротший шлях. Стоячи на березі, — над водою звуки далеко розносяться, то, може, й досягнуть потрібної пари… зелених вух, — я голосно попрощався зі старостою Дорофієм і домовився: що ми, усім селом, чекаємо їх завтра, знову-таки всім селом, до себе на гуляння. Рівно опівдні…

Потім ми з Рудем і Свистом заплигнули в човен і майже відразу скинули в озеро перевізника. Ненароком. А намагаючись допомогти йому вибратися — заразом і самі у воду перекинулися. Регіт піднявся такий, що навіть живність сполошилася. Кури стурбовано кудахкали, вівці мекали, свині глузливо хрюкали... Загалом, проводи вдалися на славу, і якщо хтось ще сумнівався: що люди вже почали святкувати і веселитися, міг наочно переконатися, що таки почали і зупинятися не мають заміру.

Вибравшись на берег, ми абияк обтрусилися і, підтримуючи один одного, побрели на схід. Регочучи і горлаючи при цьому щось бравурно-похідне і не зовсім пристойне. Я навіть сказав би: зовсім непристойне. До речі, всупереч поширеній думці: «мовляв, куди б ти не йшов — це завжди в гору і проти вітру, а сонце сліпить очі», — рухалися ми ледь горбистою рівниною, вітру не було взагалі, а світило, що клонилося до заходу, знову всупереч приказці, гріло в потилицю.

— Не перестаралися? — Рудь ні до кого конкретно не звертався, але відповідати взявся Свист.

— У сам раз, боєць… Ти їх просто не знаєш так добре, як ми з командиром. Ми ж для гоблінів, бидло. Хоч і розумне. А значить — і поводитися повинні відповідно. Як худоба... До речі, щоб ти знав, зелені ніколи менше двох діб поспіль не гуляють. Тому й від нас чекають того ж. Так, командире?

— Цілком. Тим більше, привід який важливий… Чи жарт — люди в поєдинку гхнола перемогли… Так що все натурально, — відповів я напівпошепки, а потім загорлав на все горло. — Ех, у полі береза стояла! Кучерява та зелена стояла! Мені мила обіцяла, обіцяла, а до весілля так ні разу і не дала…

Рудь хмикнув, швидко зиркнув на всі боки і запитав:

— А чи не дарма ми всю цю виставу затіяли? Може й ніхто не стежить? І не бачить, як ми тут вар’ятів вдаємо?

Так, лінійний боєць важкої піхоти, це не рейнджер. Не ті навички... Йому б, зімкнувши щити і виставивши спис або гладіус, крокувати в ногу з бойовими товаришами. Відчуваючи їх лікоть і плече. І знаючи, що щит сусіда у строю прикриває твій бік так само надійно, як власний.

— Не переймайся, Рудю, — Свист явно мітив на місце мого прес-секретаря чи заступника по роботі з особовим складом. Треба припинити, доки він і виборчою компанією не захопився. Потім за вуха не відтягнеш, як у смак увійде… — Я вже п'ятьох зелененьких нарахував… Вибач, командире, — глянув на мене винувато «рись». — Помилка… шістьох.

Оце сюрприз. Не дарма кажуть, помовчи — за розумного зійдеш. Я, наприклад, за весь час тільки двох шпигунів помітити зміг. Та й то другого майже випадково і все ще перебував у роздумі: а чи не привиділося мені?.. Бо зі стовідсотковою впевненістю міг стверджувати лише те, що очерет проти вітру не хилиться... А що там ними шебаршить, піди вгадай.

— Та не крутись ти, — шикнув на товариша Свист. — Усю затію зіпсуєш. Знав би, що ти такий ляканий, мовчав би.

— І нічого я не полохливий, — пробурчав у відповідь Рудь. — Не чекав просто. І що тепер робитимемо, пане десятнику?

— Он до тієї лощинки дійдемо і впадемо в неї… Ми ж п'яні, не забувайте про це… — і на підтвердження сказаному заволав на всю міць горла. — Ех, братики! Добре як! Ой на горі, там женці жнуть!.. А попід горою, яром долиною…

— А якщо гобліни нападуть? Ви ж нам навіть зброї взяти з собою не дозволили? Що тоді? — Не заспокоївся Рудь.

— Тому й наказав... Щоб напевно напали. Не розумієш?

— Ні.

Мої хитрощі для списоносця були як китайська грамота. Отже, треба пояснити. Солдат має розуміти свій маневр.

— Свисте, співай голосніше… Поки я пояснюватиму.

— Ех, як два лебеді тай лебідку проводжали!.. — старанно затяг місцевий фольклор рейнджер.

— Розумієш, Рудю, гобліни не дарма до мене таку компанію спостерігачів приставили. Значить, цікавляться: чим я займатимуся? Чи не завадить це їхнім планам? Ось ти, що на місці вождя Лупооких почав би робити?

— Я!.. Замість вождя?!

Так, хлопче, з тобою зрозуміло. Служи чесно, воїне. Чим більше в армії дубів, тим міцніша наша оборона.

— Це жарт такий… Не бери в голову. Потім зрозумієш. Усе, бійці, приготувалися. Зараз дружно падатимемо.

— Як?

— Приблизно так… — я розвернувся спиною до невеликого яру і схопив обох хлопців за грудки. — Хто сказав на дядька рашпіль? На шнурки порву! — а потім задкуючи, потяг їх за собою. Крок, другий — земля пішла з-під ніг, і ми втрьох голосно кленучи увесь світ на всі заставки (я навмисне, а дехто й серйозно) покотилися під укіс.

— Замри, матір вашу! — мій свистячий шепіт перекрив усі нестатутні репліки. — Лежати!..

Хто не зрозумів, поясню. Навряд чи стежити відправили когось дуже розумного. Адже завдання простеньке. Час від часу відправляти із гінцем звістку вождеві: де я перебуваю і що роблю. І оскільки досвідченому воїнові тут робити нічого, сто процентів відрядили якихось жовтодзьобів, на чолі з таким же шмаркачем. Отже, старший групи, захоче зміцнити своє становище у клані. А для цього проявить ініціативу і спробує перевиконати план.