Розділ 10

Сутінки ще тільки лягали на землю, але для незвичного ока навіть ця напівтемрява здавалася чимось неприродним і зловісним. Придорожня корчма, яка на дві третини ховалася в густих чагарниках, і при денному світлі не викликала особливої довіри та почуття безтурботності, незважаючи на те, що з вікон, котрі виходили на проїжджий тракт, лилося досить яскраве світло. Напевно, палили не менше двох дюжин свічок, та не сальних — монастирських, з бджолиного воску. Зсередини час від часу долинав жіночий сміх і чоловічий регіт, сполоханий вереск, ніби коту на хвіст наступили, і новий вибух реготу.

Будь у Еммануїла можливість вибирати, він із задоволенням пройшов би повз, незважаючи на темряву, що дедалі більше згущувалася. Але вибору не було. Він не мав жодного поняття: куди потрапив у результаті спільних зусиль батька та діда. Точніше — знав, куди ті планували його відправити, а от наскільки дійсність відповідала очікуваному результату, ще треба було з'ясувати.

Оскільки світло з вікон лилося не від електричних ламп, цілком можливо, навколо середньовіччя. А з іншого боку — де гарантія? Може, це лише тимчасові труднощі чи перебої в подачі енергії? Чому ні? Розігралася якась криза, одна з тих, що з недавніх пір так полюбилися людям, от і відрубали енергію…

Добре, припустимо, з часом боги вгадали. А як щодо простору? Де гарантії, що потрапив до одного з князівств русинів? І якого саме? І навіть якщо прийняти за аксіому, що брукована дорога обов'язково веде до людського житла, то в який бік ближче? І чомусь ставало дедалі стійкішим відчуття, що потрапив у землі франків, чи якогось іншого народу, близького за розвитком та культурою до латинян. У цьому Еммануїл розбирався краще за інших експериментаторів.

Так що розходження між бажаним і реальністю безперечно проглядалося. Що було неприємно скоріше морально, оскільки пересуватися з пункту «А» до пункту «Б» можна не лише порталом, а й пішим чи гужовим транспортом, збираючи при цьому в дорозі інформацію, неквапливо аналізуючи та систематизуючи отримані дані.

А от як виявиться, що промахнулися і в часі, то тоді не залишиться нічого іншого, як очікувати, що нагорі схаменуться і виправлять помилку.

Але загалом Еммануїл був задоволений і не шкодував, що погодився на експеримент. Адже, незважаючи на багато сотень років, він, як і раніше, чудово пам'ятав і запах лісу, і шелест гілок над головою, і різноманітність людських голосів. Поки що занадто невиразних, аби визначитися з мовою. Звичайно, тут не рідна Палестина — мокра трава набагато прохолодніша за нагрітий сонцем пісок, але як приємно відчувати всім тілом цю вогкість, вдихати на повні груди п'янкий аромат прілого листя…

Еммануїл так задумався, що не звернув уваги на двох здоровил, які вийшли з корчми освіжитися або за якоюсь іншою, не менш важливою потребою, і вже певний час уважно придивлялися до самотнього мандрівника, що нерішуче зупинився за два кроки від «Щербатої чаші». Розгубленість молодого, не по-тутешньому одягненого чоловіка була настільки очевидна і приваблива, що вони забули про свої колишні справи, швидко перезирнулися і рушили у бік молодого чоловіка. Причому, міцніший рухався прямо, а другий — обходив Еммануїла ззаду широкою дугою, тримаючись поза полем зору.

— Гр-гмир… — промовив здоровило, майже підійшовши впритул, дихаючи перегаром від дешевої випивки в обличчя Еммануїлу.

І тільки тепер Бог-син схаменувся.

— Мир вам, добрі люди, — промовив він м'яко, намагаючись зобразити одну зі своїх найдобріших і найщиріших усмішок, з якими проповідував милосердя та прощення минулого разу. Але в ту ж мить різкий біль обпік його потилицю, і ніч стрімко упала на землю, огортаючи все непроникним покривалом темряви.

— І ти спочивай з миром, дурню… — промовив другий розбійник, підхопивши м'яке тіло, насмішкувато скалячи довгі ікла, що не поміщалися в роті. — Якщо орка від люда відрізнити не можеш…

* * *

— І як це розуміти? — голос матері дзюрчав тихо й ласкаво, водночас приховуючи невмолиму погрозу. Наче струмінь, що випливав із тріщини в греблі. — Що цього разу затіяли?

— Не хвилюйся, Маріє, все нормально… — Бог-Батько відповідав напрочуд спокійно. — Надто молодий наш син для вічності. Стомився, занудьгував у Емпіреях. Ось ми йому невелику пригоду і влаштували. Чи жарт — третє тисячоліття хлопець розміняв, а нічого крім юдеїв та християнства не бачив.

— А весь цей балаган, навіщо влаштували? Не можна було якось інакше? Пояснити, попередити…

— Ні, ефект не той, — Святий Дух спробував відтворити запах галявини квітучих конвалії, але під обуреним поглядом Матері, зніяковів і видав щось, що нагадувало аромати машинно-тракторного стану.

— Ти, зрозумій Діво, Еммануїл не просто бог — він передусім Син Людський. А людям, поки по чолі не тріснеш, вони й не почухаються. Заодно, може, й філософію свою перегляне… Смішно сказати, але Еммануїл досі переконаний, що добро в змозі перемогти зло інфантильною покірністю та непротивленням насильству…

— Стривай, дай я, — взяв Марію за руку Бог-Батько. — Розумієш, люба, тільки так можна дати нашому синові ще один шанс уникнути Кінця Світу, повсюдно пов'язаного з другим пришестям Спасителя. Зате тепер ми акуратно підсадимо частинку його душі в тіло правильного реципієнта, і нехай дивиться на життя смертних їхніми очима. Так би мовити — зсередини. Може й зрозуміє щось важливе для себе… Та й усіх нас, чого там.