Розділ 8

Хлопець із пов'язкою представився сам. Як тільки мій погляд змістився в його бік, він ступив уперед, наче з шеренги, і чітко відрапортував.

— Рудь, пане десятнику. Копійник першої шеренги. Брав участь у одинадцяти боях. Звільнений з війська через поранення після битви біля Дзвінкого струмка. Меч, щит, гаста, пілум, дротики.

Он як? Я глянув на Дорофія. А казав: нема кого проти гоблінів виставити. Невже відсутність ока так радикально вплинула на бойові якості легіонера?

Судячи з того, як у старого смикнулася повіка, мій погляд він витлумачив правильно, але промовчав... Гаразд, запитаємо пізніше ще раз.

— А як із амуніцією, Рудю? В порядку?

Одноокий ветеран похнюпився.

— Тільки гасту зберіг… Я ж, коли звільнявся, не знав, що так обернеться. Думав: каліці зброя без потреби, а в господарстві багато чого бракувало. От і розпродав усе… зайве.

Що тут скажеш? Хлопець має рацію. Хіба хтось з моїх колишніх товаришів по службі, їдучи додому, розраховував на те, що війна не залишиться в горах, а перебереться разом з ними в їхні будинки? Ставши ще нещаднішою і безглуздішою, — остаточно озвірівши від голоду й спраги. А вони, повертаючись у мирне життя, безтурботно складали і зброю, і броню. Цей воїн і спис зберіг скоріше за традицією, як пам’ять, ніж з необхідності.

Сумно… І ветеранів шкода, і себе. Так, з такою «гвардією» багато не навоюєш.

— А ти чим порадуєш, братику? — уже ні на що, особливо не сподіваючись, я поцікавився в останнього з сімки.

— Навіть і не знаю, десятнику, як тобі догодити, — несподівано посміхнувся той. — Хіба що м'явкнути? — і підморгнув. Спершу двічі лівим оком, а потім двома одночасно. Один раз.

«Загін «Рись!», — пояснила моя приватна довідкова.

«Шо? Спецназ легіону, який здебільшого працював саме проти гоблінів? Ну тоді я вже зовсім нічого не розумію».

А очі мої тим часом, керовані одним із духів, просемафорили у відповідь. Щось на кшталт: «перед тобою старший за званням і досвідом». Я так думаю. Тому що парубок, який тримав себе дещо зверхньо [прим., — стандартна поведінка рядового бійця спецназу перед загальновійськовим сержантом і навіть офіцером], миттєво підібрався.

— Перепрошую, командире.

— Поки нема за що…

Невже мені так пощастило?.. Два «дикі коти» в партизанському загоні варті куди більше півсотні лінійних бійців.

— Доповідай за статутом.

— Свист. Особливий загін «Рись». Удостоєний носіння «подвійної тятиви», — тут погляд хлопця погас, а голос здригнувся. — Списаний… начисто…

— Причина? — спитав швидше за інерцією.

Трясця!.. Що таке не щастить і як з ним боротися? Начисто — це набагато гірше, ніж каліка. Начисто — це лише видимість людини. Оболонка, так би мовити. Стосовно техніки означає: «виріб ремонту не підлягає, металобрухт на переплавку».

— Магічним ударом нашу групу накрило. "Прахом". З усього загону лише перший та останній у ланцюгу вижили. Я йшов замикаючим, — наче вибачаючись, пояснив той.

Угу. Якщо принцип бойової побудови тотожний тому, що я знаю, то Свист у нас «замком» був.

— А що з комодом?

— З ким?

Ось дурень. Це я про себе. Якщо в легіоні немає взводів та відділень, то й сленг інший.

— Попереду був командир групи?

— Ні. Слідопит…

Ще один прокол. Щось втрачаю вправність. Звичайно ж, попереду іде сапер.

«Чекай, Владе, — вперше за весь час нашого спілкування в голосі vip-духу звучала вимогливість. — Накажи йому присісти разів десять...»

«Навіщо?»

«Якщо по них тільки «прахом» вдарили, то є шанс… Але, я повинен переконатися. І за руки його візьми… Щоб пульс відчувати»

«Зрозумів!»

— Ти як, Свисте, зовсім охляв чи разів десять присісти таки зумієш?

Хлопець здивовано підвів погляд, ніби з образою. Затримав його на мить на моєму, сподіваюся, незворушному обличчі і наче щось зрозумів для себе. Тому що зблід неймовірно і відповів трохи заїкаючись.

— Зможу, д-думаю ...

— Тоді давай сюди лапи і починай присідати. Темп вибирай сам, рахувати не треба. Коли буде достатньо, скажу. Ну, або коли сили вичерпаються.

Я приступив ближче, взяв у долоні пальці воїна, що здригнулися від дотику,  і повторив.

— Чого чекаєш, боєць? Особливого запрошення?

Свист почав присідати. Перші два-три рази невпевнено, надсадно, з хрипом втягуючи повітря, немов після десятикілометрового марш-кидка. А потім — задихав рівніше. Великі краплі поту, що рясно проступили спочатку на його обличчі, зникли, поступившись місцем здоровому рум'янцю. Зате погано потихеньку почало ставати мені.

«Гей, ви що творите? — Занепокоївся я такою зміною відчуттів. — Хочете замість одного здорового та одного каліки двох підранків зробити? Я, звичайно, не проти того, щоб дати хлопцеві дещицю сили, або крові, доводилося бувати донором. Але в міру! Не перестарайтеся!»