Розділ 7

— Гарно балакаєш, Владиславе Твердиличу. — Дуже гарно. Але, ось що я у всьому цьому вже зараз бачу: налагодиться в тебе справа чи ні, а крові проллється багато. Не боїшся, що дарма?

— Не боюсь, старосто…

— Іншої відповіді від легіонера я й не чекав, — осудливо пробурчав той.

— Та годі тобі, старий, — трохи підвищив я голос. — Ти ж не дитина, мусиш розуміти: всьому є своя ціна. А свобода — особливої оплати потребує. Тут одним золотом та сріблом не обійтись. І план наш з Титичем у тому й полягає, щоб якнайдешевше з неволі викупитися. І це я, як ти зрозумів, не про гроші говорю. А якщо і ви нам допоможете, то тоді вже напевно все злагодиться. Малою кров'ю…

— На яку допомогу ви розраховуєте? — примружився Дорофій.

— Коров підоїти та за козами приглядіти… — не стримався я. — Старосто, не розчаровуй мене. Ти ж битий, розумний. Навіщо дурниці питаєш? А боїшся — так і скажи. Сам по хатах піду!

— Я тобі піду, — блиснув поглядом Дорофій. — Може, Титич тобі й дав таку волю у Виселках, того не знаю, але в моєму селі один староста. І ніякий чужинець тут розпоряджатися не буде!

— Діду, ти мене на горло не бери, охрипнеш. І в перегляди я теж вмію грати… — впіймав погляд старости і вперся в нього з усією переконливістю. — Навіть не сумнівайся, якщо знадобиться, я через дюжину таких, як ти, розважливих, переступлю і не запнуся.

— Бач, який воєвода… — схоже, староста перейнявся, але відступати не поспішав. — Що ж тоді пішов зі служби імператорської? Командував би собі й надалі. Мабуть, до десятника дослужився, судячи з замашок?

— Дослужився, — кивнув я. — Але ти мені не забалакуй зуби…

— Чого їх замовляти, беззубому? Де я тобі бійців візьму? Ти, Владе Твердиличу, сам розсуди. У селі мужиків раз-два та й нема. А тих, що ратну справу знають — і того менше. Чи думаєш, що ми з доброти душевної гоблінам оброк платимо? Та якби в Приозерному хоч пара таких умільців, як ти проживала, давно б Лупооких на поєдинок викликали. Так ні — терпимо...

— Що, зовсім жодного? — здивувався я від такої новини. Щиро кажучи: не чекав. Звісно, що знайти тут десяток легіонерів не сподівався, але ж хоч декілька ветеранів мало б бути.

— Я не сказав: «зовсім», — повернувся до звичного, трохи буркотливого тону Дорофій. — Семеро мужиків, що побували в боях, знайдуться. І мисливців більше дюжини в селі проживає. Та тільки і найкращий мисливець — ще не воїн, правда?

— Так, — погодився я.

Тут старий на всі сто правий. Між мисливцем та воїном різниця в одне життя істоти собі подібної. Вийти з рогатиною на вепря чи ведмедя — теж і вишкіл, і мужність треба. Але це зовсім не те, що із двоногим ворогом в бій вступити. І геть інше загартування та характер потрібні, щоб без здригання зняти вартового або холоднокровно прирізати сплячого ...

— От. І сильно вам така підмога придасться? Може, краще голуба з повідомленням надіслати?

Та думав я про це, думав.

Наклавши «Тінь яструба» на Висілки, гобліни не перейнялися, або просто сил у шамана не вистачило навести закляття і на сусіднє село. Тому тутешні птахи літали й надалі. Але закликати на допомогу «довгі ножі» не зовсім вкладалося в мої плани підкорення світу. Хто б не прислав допомогу, він і в соціальному плані, і в усіх інших категоріях виявиться набагато могутнішим за вигаданого десятника «пантер». І хто зможе поручитися: що йому не спадають на думку, схожі на мої задуми? У тому плані, що два нічиї села жодному лендлорду зайвими не стануть. А до поєдинків у тій ваговій категорії я ще не готовий. Зовсім. Не знаючи броду, і таке інше…

Тож вважаю за краще обходитися власними силами. Трохи самовпевнено й ризиковано, згоден, але хто не блефує, той не п'є шампанського. Тим паче, що ризик, особливо для інших, мінімальний. Не дарма ж я їх усіх у вежу ховаю.

— І що ми напишемо полковнику? Що гобліни збираються розорити якесь село? Справді думаєш, це його сильно вразить? Особливо, якщо Висілки, судячи з твоїх слів, ще з минулого року забувають платити до скарбниці. Ні, Дорофею, доведеться нам самим вольну грамоту добувати. А візьму я всіх, кого відпустиш. Мисливців у вежу посадимо. Нехай відстрілюються, цьому навчати їх не знадобиться. Там від них користь буде. Крім того, зелені їх не зможуть порахувати тож не дізнаються, що у Висилках народу побільшало. Ну, а щодо використання інших інвалідів* (*стар., — ветеранів), то на них спершу треба подивитися. До села підемо чи сюди покличеш?

— Чого їх кликати, — хитро посміхнувся старий і показав рукою трохи вбік і мені за спину. — Он вони всі семеро. Чекають, чим наша розмова закінчиться.

— То ти все знав? — обурився я. — Чого ж голову морочив?

— Знати не знав, а здогадувався. Давно живу, бачив різне. А зрозуміти, що гобліни від свого так просто не відступляться, хоч програй тричі три поєдинки, — особливого розуму не треба. Та й збагнути, що більше нікуди вам по допомогу податися, як до нас, теж не складно. Ось тільки вашу вигадку про Хазяїна ти мені сам повідав. Як на духу говорю, не чекав... Хитро. А що побалакали трохи гостріше, ніж слід — тут секрет простий: мав я зрозуміти, що ти за людина? Як уважаєш? Адже саме від тебе майже вся витівка залежить.

— І як, придатний?

— Через брак кращого… — знизав плечима старий. — Всім ти, десятнику, добрий, але гарячий надто. Отже, можеш через молодості років і дурість сотворити. Потім пошкодуєш, а вже не повернеш вчиненого. Цього побоюйся…