Розділ 6

Тепер зрозуміло, чому сусіди не перейнялися зведенням хоч якоїсь захисної споруди. Тому що село з повною на те підставою варто було назвати Заозерним чи Посередозерним. Причому саме таким воно було, бо вода оточувала його з усіх боків. А частину суші, де виросло поселення, цілком можна було приписати до островів, нехай і рукотворних. Гм, ще один пас у бік воріт мого минулого життя. Не дарма я про Виспу згадував.

Не зважаючи на вже видимий міст, Щек впевнено підвів мене до майже непомітного просвіту в очереті.

— Тут завжди довбанку приховано. Для своїх… — пояснив хлопчина, не чекаючи на розпитування. — О, а я що казав… — додав жваво, показуючи пальцем на ніс якогось плавзасобу, що стирчав із заростів.

У мене із цим туго. Тобто, я знаю багато різних слів, на кшталт — байдарка, ялик, баркас, каное, плоскодонка, тощо. Але з візуальною класифікацією все зводиться до трьох видів. Те, що приводиться у рух за допомогою весел та м'язової сили – це човни. Все, що має мотор — катери, а з вітрилом — значить, яхта. Все інше — судна і кораблі… Тому, не став перепитувати, звідки взялася така, як на мій смак, трохи дивна назва човна, а зіштовхнув його з мілини і, з несподіваною спритністю, застрибнув усередину. Мабуть, знову підключилася моторика покійного тезки.

Так, пам'ять предків велика сила. Шкода, що людство і досі не навчилося використовувати її. Незважаючи на те, що вчені не перше століття стверджують, начебто в мозку людини заархівовано досвід усіх попередніх поколінь.

Розумно і зручно придумали остров'яни з човновою переправою. Особливо, якщо з терміновою звісткою поспішаєш, або просто без нічого подорожуєш.

На те, щоб перетнути приблизно сто метрів озера, у мене пішло близько хвилини. Навіть думка ніяка сформуватися не встигла. З чим сідав, з тим і приплив. Берег лівий, берег правий — зустрічайте гостя, дорогі господарі… А пересуваючись сушею, до того місця, де в найвужчій частині озера міст перекинули, я б ще й третини відстані не пройшов.

— Дядьку Дорофею! Дядько Дорофею! — закричав раптом хлопчина, розмахуючи руками. Добре, причалили вже, а то перекинув би мене у воду, чого доброго. Навички Влада це дуже добре, але й човник цей «довбаний», вертлявий сильно.

— Це я, Щек! — продовжував надриватися хлопець.

На його крики озирнулося кілька баб, на городі та на обійсті тих хат, що були ближче. Чоловік, що вів пару волів, зупинився, глянув з-під долоні, — сонце вже піднялося достатньо, щоб пускати відблиски по воді. Але не зацікавився і пішов далі. Зате другий, що стояв на ганку будинку, повернувся обличчям, — придивився й неквапливо попрямував у наш бік.

— Небіж? Ти чого тут? — запитав, метрів із десяти.

Приозерний староста виглядав справним фізично, але роками, попри враження від гучного голосу, міг посперечатися з самим пророком Мафусаїлом, якщо був такий у цьому світі. Але в той же час тримався рівно, розправивши плечі, а волосся, вуса і бороду стриг коротко, від чого здавався трохи молодшим.

— І хто це з тобою?

— Захисник наш, дядьку Дорофею, — з гордістю промовив Щек. — Перемогу святкуватимемо завтра, ось дядько Ярополк і наказав…

Щодо святкування, то ми разом зі старостою вигадали. Якщо гобліни наглядали за Виселками, що цілком можливо, то могли насторожитися, помітивши зайву суєту в селі. А так все нормально. Передсвятковий настрій у людей. Заодно — не потрібно було пояснювати: навіщо селяни так масово курей та свиней ріжуть. Радіють люди, вирішили: гуляти — то гуляти. З цієї нагоди і до сусідів делегацію відправили. Гоблінам таке лише в радість. Нехай веселяться люди — легше захопити буде.

— Захисник? Скажи, будь ласка, — пробурчав Приозерний староста, все ще не поспішаючи зустрічатися зі мною поглядом. — Значить, не дарма Титич минулого року імператорського митаря майже тиждень медком напував. Ой, не дарма!.. Якщо Виселкам вдалося на Захисника гроші зібрати. Молодець…

— Доброго здоров'я, старосто, — я вирішив, що настав час і мені зі статиста в одухотворені персонажі переходити і вставити репліку. — Як накажеш тебе величати?

— А Дорофієм і величай, — старий нарешті таки зволив підняти очі. Розумні, колючі. — Мені вже стільки рочків, що можна і без по-батькові, — молодше я від цього не стану. Самого як звати?

— Владислав, син Твердили.

— А-а-а… — наче трохи розчаровано протягнув той. — Тоді, зрозуміло… Я думав: Титич хитрий, а він — лише розумний. Та й розуму тут особливого не треба, щоб умовити колишнього легіонера стати захисником рідного села. Чим ще ветерану зайнятися? Не за плугом же ходити. Мабуть, уже й забув, як за чепіги триматися? — І не давши мені відповісти, продовжив без паузи. — Що там хлопець сказав: перемогу святкуєте?

— Так, — Щек був швидший. — Наш Захисник учора найманця Лупооких убив. Гхнола!

— Он воно як… — старий із повагою глянув мені в обличчя. Але все ще допитливо. — Ти, небоже, іди до тітки Віринеї. Вона нині вареників з вишнями та сливами наліпила. А ми з Владиславом Твердиличем, поговоримо, трохи ... Тобі не цікаво буде.

  І хоч по очах Щека видно було: що йому ще як цікаво, — сперечатися хлопець не став. Привчений, до слухняності.

— Ну, кажи, Твердиличу, з чим до нас завітав? — одразу взявся за мене Дорофій. От чіпкий дідусь. Татусь Мюллер відпочиває. — Тільки не кажи, що на гостину запросити. Тому що не здатні ви самі все пиво випити. Навіть якщо й так, то для цього й одного хлопця вистачило б. Викладай: що ви там із Ярополком вигадали?